Твір доповідь життевий шлях Сервантеса
Мігель Сервантес де Сааведра народився 1547 року в родині збіднілих дворян. У пошуках заробітків родина мандрувала багатьма селами та містами Італії, тож майбутній письменник з дитинства бачив картини народного життя тих часів. Здобувши освіту в єзуїтській школі, Сервантес служить помічником кардинала Аквавіви. У Римі він вивчає італійську й знайомиться зі здобутками літератури та культури доби Відродження. Проте у житті Сервантеса відбуваються несподівані повороти долі. Вступивши до лав іспанської гвардії, він бере участь в морських битвах,
Працюючи збирачем податків, письменник був несправедливо звинувачений у крадіжці державних коштів, його заарештували та ув’язнили.
У цьому творі я навів тільки стислий переклад біографії Сервантеса, аби залишити місце та сили для власних роздумів. Зізнаюсь, що біографію письменника я читав як цікавий пригодницький роман: непросте дитинство, участь у військових діях, пірати, полон, несправедливі звинувачення та ув’язнення, світова слава по смерті… Цього сюжету вистачило б самому Сервантесу на кілька десятків прекрасних захоплюючих творів. Зрештою, хоча деякі його твори і мають біографічні мотиви, він не пішов цим шляхом: він писав твори, слухаючись порад свого розуму, життєвої мудрості та літературного дару, а не намагаючись прославитись і здобути прихильність читачів легкими пригодницькими повістями. У цьом теж є якийсь відгомін лицарства… Хіба ні?
Свій роман Сервантес замислив як пародію на лицарську літературу низької художньої якості, яка заполонила “книжковий ринок” тих часів. Але почавши писати просту пародію, письменник зробив твір настільки глибоким, що ця “пародія” не просто стала кращою за власне об’єкти пародіювання, а й стала повноцінним твором із філософською проблематикою, а головний образ роману став вічним літературним образом і навіть увійшов у свідомість та мовлення людей як загальна назва: донкіхот, донкіхотство – ці слова ми використовуємо і дотепер.
За часів Сервантеса лицарська література занепадала, а лицарські ідеали поступалися своїм місцем новим світоглядним засадам, новим цінностям. Звісно, шедеври літератури Середньовіччя залишились значним здобутком світової літератури (як вічні твори не зникають з поля зору читача навіть тоді, коли змінюється епоха, а історичний контекст, світогляд людей та й літературний метод змінюється). Дон Кіхот – не напівбожевільний дивак, якому фантазія заступила реальність. Це людина, яка несе в собі бажання зробити світ кращим, а те, що його дії не приносять бажаного результату, не зменшує значення й привабливість цього образу, а тільки робить його дещо трагічним.
Образ Дон Кіхота став певним символом, навіть – міфологемою. Такі образи потрібні, мабуть, не тільки в літературі, а й у житті. Бо тільки у людини, яка дійсно хоче змінити цей світ і переймається не тільки власним щастям, може здійснитись задумане. “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” – пародія на лицарсьні романи. Пародія – це переспів відомого твору, сюжету чи стилю. Відомо, що “Дон Кіхот” – пародія на лицарські романи. Але зазначимо, що це пародія на лицарські романи низької якості, створені авторами без хисту до того, адже ідеали лицарства, хоча й лишились у минулому, не піддавались висміюванню, бо вони не були і не стали “неправильними”, а лише поступилися місцем новій філософії. Зазначимо і те, що коли б твір Сервантеса був лише пародією і не більше, він ніколи б не здобув тієї популярності, яку він має і дотепер. Але, перш ніж аналізувати глибинні шари змісту цього твору, розберімося з тим, чи дійсно “Дон Кіхот” є пародією і в чому це виражається.
Алонсо Кіхано – чоловік, який зачитується лицарськими романами. Ці твори настільки захоплюють його, що він починає жити ними. І це, здавалося б, природно для людини, якій подобається певний жанр чи вид мистецтва… Але це природно доти, доки наш герой живе цими романами, а не живе у цих романах. Тут відбувається зав’язка твору: реальність відсувається для Дон Кіхота на другий план, і він починає жити у світі середньовічного лицарства, вважаючи себе, звісно, одним з його представників. Головний герой вигадує собі красиве ім’я. Звісно, справжньому лицареві цього недостатньо. Необхідний ще зброєносець, яким стає знайомий Дон Кіхота Санчо Панса. Новоспечений лицар дає гучне ім’я навіть своєму коневі: Росінант. Не може лицар і без дами серця, якою стає дівчина з сусіднього села з поетичним пишним іменем Дульцінея Тобоська (ясна річ, це ім’я також вигадав наш лицар сумного образу). Зброю Дон Кіхот лагодить собі з того, шо “завалялось” у домі тс з часів його прадіда. От, здавалося б, і все! Образ славного лицаря вийшов на славу, перепрошую за каламбур. Але ж ні, ще не час зупинятися і милуватися цією картиною: жоден славний лицар не, обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою. Отже, Дон Кіхот вирушає творити подвиги, показувати свою лицарську мужність та звитягу…
Ми визначили, що у своєму творі Сервантес пародіює усі основні атрибути та дії середньовічного лицаря. Але повернімось на хвилинку до наших міркувань і перевіримо їх уважніше. “…Жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою”. Безумовно, це так. Дон Кіхот робить усе заради викорінення зла на землі, заради справедливості та щастя людей. Звісно, він мріє про славу та визнання, але стимулом до його боротьби є сам факт існування несправедливості, яку він бачить (чи яка йому примарилась). Отут вперше щось не збігається…
Образ Дон Кіхота дуже глибокий, ми розуміємо це, читаючи твір, навіть не встигнувши до ладу подумати над ним. Але, намагаючись стати “копією” мужнього середньовічного лицаря, Дон Кіхот перевершує свій ідеал: вроджене прагнення справедливості набуває дещо химерних форм і не завжди приводить до бажаних результатів саме через втрату відчуття реальності, але ж прагнення Дон Кіхота до загальної справедливості дуже відрізняється від прагнення здобути собі славу, багатство та прихильність дами серця. Герой, який воює зі злом, не може не викликати повагу та захоплення, але ж викривлене сприйняття Дон Кіхота змушує його бачити зло там, де його нема або ж не прогнозувати ситуацію й можливі наслідки власних дій. Тепер ми співчуваємо Дон Кіхоту, його таке щире, таке палке прагнення добра та істини, навіть попри його невдачі, не дає нам змоги поставитися до цього образу цинічно, промовивши щось на зразок “ну, хотів як краще, а вийшло – краще не згадувати…”. Можливо, читаючи твір, ми думаємо собі “От дивак!”, – але частіше, зізнаємось ми в цьому чи ні, ми співчуваємо Дон Кіхотові й вболіваємо за нього, хоча й здогадуємось, що його фантазії не переможуть дійсність (вітряки не перетворяться на велетнів, яким би благородним не був Дон Кіхот…). Це робить головного героя роману образом по-своєму трагічним, але, безумовно, симпатичним читачеві.
Замисливши роман як пародію на лицарську літературу низької якості, Сервантес зробив набагато більше: він зобразив по-своєму трагічний образ, образ дуже глибокий та яскравий, життєвий настільки, що ім’я цього героя перейшло в мовленні у розряд загальних назв. Виходить, цей дивак – не просто одиничний випадок, створюючи свого персонажа, Сервантес витяг на поверхню цілий шмат людської свідомості, зобразивши ті проблеми, які турбують багатьох людей, знайшовши підгрунтя для опису окремого психологічного типу, окремої філософської системи. Через це образ Дон Кіхота ми не тільки спостерігаємо на папері, а й часто зустрічаємо і – головне – впізнаємо у нашому житті.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)