Твір-аналіз творчості Ф. І. Тютчева

Ф. І. Тютчев (1803-1873) належить до числа видатних російських поетів. Довгий час його вірші не користувалися широкою популярністю. Уперше значення поета Тютчева було розкрито в статті Некрасова “Російські другорядні поети” (1850). Незважаючи на назву статті, Некрасов сміло відніс Тютчева “до російських першорядних поетичних талантів”. Кілька років через Добролюбов у статті “Темне царство” відзначив, що Тютчеву На відміну від Фета доступна “і пекуча пристрасність, і сувора енергія, і глибока дума, порушувана не одними стихійними

явищами, але й питаннями моральними, інтересами громадського життя”. І дійсно, Тютчев не йшов від постановки проблем соціального плану. У нього є вірші про нещастя народу: “Сльози людські, об сльози людські…” (1850), “Пішли господь свою відраду…” (1850).

У поетичній творчості Тютчева знайшли відбиття й сильні, і слабкі сторони його світогляду. З одного боку, у його соціально-політичних поглядах помітні риси реакційності, чуються слов’янофільські мотиви. Він був супротивником революційних рухів. У той же час для нього характерні гуманістичні й викривальні тенденції. Поет гостро відчував

неміцність, примарність, дисгармоничность і навіть приреченість миру, у якому він живе. Звідси трагічність світосприймання, відчуття самітності, жагуче прагнення знайти вихід із цього миру й розпач від свідомості неможливості цього. Саме тому! традиційний романтичний конфлікт поета і юрби досягає в нього вищої напруги. Щоб уберегти свою людську індивідуальність, свій внутрішній мир, свою душу від “юрби”, нездатної ні до співчуття, ні до розуміння, поет воліє піти в “щиросердечну глибину”, у свої таємні думки, які взагалі. неможливо виразити словами. Так виникає вірш “Мовчання!”) зі знаменитим рядком: “Думка – виречена є неправда”.

Тютчев давно вже визнаний ярчайшим поетом думки, майстром філософської лірики. Щодо цього він багато в чому продовжує й розвиває ті настрої, ідеї й образи, які були вже. намічені в Жуковського, Пушкіна й особливо в поетів-“любомудрів” 30-х років (коли входив у літературу й самого Тютчева). Напружені й глибокі роздуми над загадками буття, вічними таємницями життя й смерті, над співвідношенням особистості людини ; і природи – це не окремі теми або області його поезії, а основні початки, пафос всієї лірики Тютчева, що визначає; тональність всіх його віршів. У Тютчева природа наділена своїм життям, звичайно таємничої й незбагненної для людини:

Не те, що мнете ви, природа: Не зліпок, не бездушний лик У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мова…

Природа в Тютчева, дійсно, не “зліпок”: вона живе, рухається, дихає. Так побудоване знаменитий вірш “Весняна гроза” (“Люблю грозу на початку травня…”, 1828). Із захватом, З емоційним підйомом відтворить поет буйство, вищий прояв стихійних сил природи. Природа в нього одушевлена, олюднена; і в цьому проявляється його переконання в цілісності миру, і єдності людини й природи. Характерні для поета уособленні є не просто поетичним прийомом, але стають структуроутворюючим початком, виражаючи один з основних принципів усвідомлення й зображення життя

Поезія Тютчева часто будується на контрастах. Світла протиставляється тьма, півдню – північ, дню – ніч, зимі – літо або ніс па. Але це не механічне протиставлення. Тютчев сприймає мир у його діалектичній єдності. От чому він так часто звертається до перехідних станів, чи йде мовлення про часи року або часи доби (“Весна”, “День вечереет, ніч Мизка…”, “Зима недарма злиться…”). Діалектичне сприйняття дійсності надає його віршам справді філософську глибину

Вірші Тютчева найчастіше перейняті тривогою й похмурими передчуттями. У порівнянні з вічно, що обновляється природою, життя людська швидкоплинне. Звідси смутні роздуми про “неміцність і крихкість” людини, про незначність його перед всемогутнім хаосом, що проривається назовні в бурах стихій і в бурах страстей. І не випадково велике місце в його лірику займають мотиви грози й бури. Так проявляється в поезії Тютчева тому нещадної долі, долі й у житті природи, і в історії, і влюбви.

У любовній ліриці Тютчева, що є одним з верхових явищ світової поезії, центральне місце займає дослідження “діалектики душі”, складних і суперечливих процесів людської психіки. Дослідники виділили в Тютчева особливий цикл, пов’язаний з його захопленням Е. А. Денисьевой і названий тому “денисьевским”. Це своєрідний роман у віршах, що має велике історико-літературне значення й зробило вплив не тільки на розвиток російської поезії, але й на розвиток російської психологічної прози (Тургенєв, Достоєвський, Л. Толстой). Любов, традиційно (по “переказі”) що представляє як гармонійний “сполучник душі з душею рідний”, сприймається Тютчевим зовсім інакше: це “двобій фатальний”, у якому неминуча загибель люблячого серця. Фатальна неможливість щастя залежить не тільки від “юрби”, що грубо вламується у святилище людської душі, не тільки від “безсмертної вульгарності людський”, але й у силу трагічної, фатальної нерівності людей влюбви.

Поезія Тютчева, писав радянський літературознавець А. В. Чичерин, населена “образами змучених, душевно надірваних людей (жінок і чоловіків), через чиї душі пройшла важка трагедія їхнього часу, трагедія відчуження, взаємного нерозуміння, здивування й туги, втрати ясного й цільного життєвого ідеалу” .

Новаторство любовної лірики Тютчева полягає в тім, що вона по характері своєму диалогична: її структура будується на сполученні двох рівнів, двох голосів, у ній виражені дві свідомості: її і його. При цьому її почуття виявляється сильніше, що й визначає неминучу загибель глибоко люблячої женшини, її фатальна поразка. Ліричний герой відчуває свою нездатність відповісти їй настільки ж сильним почуттям. В “денисьевском циклі” ми зустрічаємося й з формою внутрішнього діалогу (“ПРО, як убийственно ми любимо…”, 1851), де внутрішнє сум’яття самого героя здобуває трагічний характер. Приблизно в цей же час Некрасов створював свою любовну лірику (“панаевский цикл”), у якій також па перший план був висунутий образ жінки. Так у творчості двох великих поетів незалежно друг від друга виникає образ іншої людини, інше “я”, що надає любовній ліриці характер не монологу (як це було найчастіше в поезії першої половини XІX в.), а діалогу. Замість форми сповіді з’являється найчастіше драматична сцена, що передає конфліктне зіткнення, викликане складними психологічними колізіями

Протягом всього свого творчого життя Тютчев писало невеликі ліричні вірші, обсяг яких, як правило, не перевищував 20 рядків. Для того щоб втілити в настільки короткій формі значні проблеми філософського й психологічного характеру, він повинен був використати нові художні засоби: сміливі метафоричні епітети, уособлення, перебої віршованого ритму й т. д. У ряді випадків його вірші побудовані як звертання до людини або природи, як уривок з бесіди. Цьому відповідає питальна або оклична інтонація, що виникає вже в початкових рядках ряду віршів

Відомі слова Л. Толстого про Фете “лірична зухвалість” ще більшою мірою можуть бути віднесені до Тютчева. Ні в кого з російських поетів не зустрічаються настільки несподівані порівняння, що випливають із його переконання про діалектичну єдність людини й природи: “Як океан объемлет куля земний, Земне життя навкруги обійняте снами…” (1830).

Некрасов помітив, що при читанні цього вірша “почуваєш мимовільний трепет”. Тютчев, як ніхто в XІX в., користувався воістину космічними образами. Людина в його поезії оточена “палаючою безоднею”. Ніхто, крім Тютчева, не насмілився б зрівняти блискавиці з бесідою глухонімих демонів (“Нічне небо так тужно…”, 1865). Тютчев, сприйманий ніколи як “поет для деяких” і ценимий лише вузьким колом шанувальників (до числа яких ставилися Некрасов, Чернишевський, Добролюбов, Л. Толстой), прийшов до масового читача лише після Жовтневої революції 1917 р.