Тургенєв і Бунін покоління однієї епохи

Поезія Івана Олексійовича Буніна, одного з найбільш видатних майстрів літератури XX століття, являє приклад руху російської лірики до освоєння нових художніх стилів. Для творчості Івана Буніна характерно те, що він ніколи не поривав внутрішніх зв’язків з Росією, жив і затворів з любов’ю до неї. Дитинство і юність Буніна пройшли на природі, що позначилося на формуванні в майбутньому поеті й прозаїку творчих якостей.

Першою публікацією Буніна був вірш “Над могилою Надсона”, що перейнято співчуттям до поета-демократа. Юнацька творчість

Івана Олексійовича втілилося в книзі віршів, що вийшла в 1897 році в Орлі. Хоча в цьому збірнику ще проявляється недосвідченість 20-літнього поета, однак уже видно, як чуйно він розкрив тему російської природи.

Отчого ти сумно, вечірнє небо?

ЧиТому, що жаль мені землі,

Що мрячно синіє безкрає море

И ховається сонце вдалині?

У збірниках І. А. Буніна “Під відкритим небом”, “Полеві квіти”, “Листопад” видний поступовий перехід поета до зрілої творчості. Надзвичайно чуйний до краси природи, Бунін умів бачити деталі російського пейзажу, шукав цілісного відчуття гармонії землі:

Угорі

йде холодний шум,

Унизу молчанье увяданья…

Вся молодість моя – скитанья

Так радість самотніх дум

Сумний щиросердечний настрій ліричного героя надає образам природи у віршах відчуття незатишності, спустошеності: “молодий змерзлий чорнозем”, “нагая степ пустелею віє”.

Приблизно із середини 90-х років XІX століття у творчості Буніна наростає “зоряна тема”. Для поета зірки – це втілення “предвечной краси й правди неземний”, вони протиставляються “заблудшей землі”.

Одне тільки зоряне небо,

Один небозвід нерухомий,

Спокійний і милостивий, далекий

Усьому, що так похмуро під ним

Поет зумів зв’язати воєдино образ природи й батьківщини. І в окремих віршах він різко й мужньо говорить про рідну країну – жебрачці, голодної, але улюбленої. Якщо на рубежі XІX і XX століть для бунинской поезії найбільш характерна пейзажна лірика, то після першої російської революції Бунін усе більше звертається до лірики філософської: “Я людина: як Бог, я приречений пізнати тугу всіх країн і всіх часів” (“Собака”, 1909).

Життя для Буніна – подорож у спогадах. Він прагне прочитати й розгадати таємні закони націй, які, на його думку, вічні. Легенди, переказу, притчі, частівки – народна мудрість – заповнюють сторінки оповідань і повістей, стають віршами. Земне життя, існування природи й людини сприймаються поетом як частина дії, що розвертається на просторах Всесвіту:

И мерхне тінь, і рушив місяць,

У своє бліде світло, як у дим, занурена,

И здається, от-от і я зрозумію

Незриме – идущее в димі

Від тих земель, від тих предвечних країн,

Де гробовий чорніє океан

Привертає увагу й любовну лірику І. А. Буніна. У ній автор уникає нарочито гарних фраз:

Я к їй увійшов в опівнічну годину

Вона спала, – місяць сіяв

У її вікно, – і ковдри

Світився спущений атлас

Вона лежала на спині,

Нагие роздвоївши груди, –

И тихо, як вода в посудині,

Стояло життя її в сні

Тургенєв і Бунін ставляться до різних поколінь однієї епохи. Батьки й діти. Батьки застали розквіт того, що діти можуть тільки пригадувати: “Склад середнього дворянського життя ще й за моєї пам’яті, – дуже недавно…”, “Кріпосного права я не знав і не бачив, але, пам’ятаю…”, “Запах антонівських яблук зникає з поміщицьких садиб. Ці дні були так недавно, а меж тим мені здається, що з тих пор пройшло ледве не ціле століття… Наступає царство дрібнопомісних, збіднілих до жебрання”.

Для Тургенєва полювання, як для всякого добропорядного поміщика, – справа звичайне, вона – складова частина його життя, і тому Тургенєв говорить про полювання, як, втім, і про всім іншому, у теперішньому часі, що створює ефект присутності: “За чверть години до заходження сонця, навесні, ви входите в гай… Ви відшукуєте, оглядаєтеся… Сонце сіло, але в лісі ще світло… Ви чекаєте…”

Що ж ми бачимо в Буніна? “І от знову, як за старих часів, з’їжджаються дрібнопомісні друг до друга, п’ють на останні гроші, цілими днями, пропадають у суміжних полях…” Епоха йде разом з полюванням і дворянством, Бунін – один з останніх її представників, і тому так сумні його оповідання, що все в минулому: “Минулого й що руйнуються, але усе що ще жили на широку ногу садиби з величезним маєтком, із садом у двадцять десятин. Правда, збереглися деякі з таких садиб ще й дотепер, але в них уже немає життя…”

Полювання й дворянство – поняття нероздільні: “Ви, здається, також любите полювання, Лука Петрович? – Любив би… так, знаєте, ніяково, через звання. За дворянами нашому братові не доводиться тягтися” (Тургенєв) “За останні роки одне підтримувало гаснучий дух поміщиків – полювання”. Саме любов до полювання, а отже, і природі поєднує Тургенєва й Буніна. От що говорить Тургенєв у начерках до статті про полювання: “Люблю полювання за волю”, “за схід і захід сонця”, “за те, що з нею, як і з поезією, зв’язане особливе почуття”, “яке коштує над усе й залежить тільки від мене”. У Буніна все це теж мається на увазі: “Ранком я сідаю в сідло й з одним собакою, з рушницею й з рогом їду в поле. Вітер дзвонить і гуде в дуло рушниці, вітер міцно дме назустріч, іноді із сухим снігом. Цілий день я скитаюсь по порожніх рівнинах”.

Тургенєв і Бунін, при всіх їхніх розходженнях, письменники надзвичайно схожі. Обоє – пессимистично-меланхоличние, один – тому що передчуває, іншої – тому що є присутнім при кончині старого доброго миру. Але збіг їхнього бачення природи просто разюче! Зрівняємо, приміром, два описи нічного неба й Чумацького Шляху: “Пізньою ніччю, коли на селі згаснуть вогні, коли в небі вже високо блищить брильянтове сузір’я Стожарів, ще раз пробіжиш у сад… Там на галявинці небагато світліше, а над головою біліє Чумацький Шлях… А чорне небо креслять огнистими смужками падаючі зірки. Довго дивишся в його темно-синю глибину, переповнену сузір’ями, поки не попливе земля під ногами…” – і друге: “Незліченні золоті зірки, здавалося, тихо текли всі, наперерив, мерехтячи, по напрямку Чумацького Шляху, і, право, дивлячись на них, ви начебто смутно почували самі стрімкий, невпинний біг землі…”

Де Тургенєв, а де Бунін, ви зможете визначити лише по багатослівності й пишності Буніна й по відносній простоті Тургенєва. Не буду вдаватися в подробиці, але погодитеся, століття XІX і 1900 рік відчувається. І все-таки, повторюся, незважаючи на це, уривок з тургеневской поеми, “відданої спаленню”, містить у собі багато хто бунинские характерні образи:

…І потроху початок назад

Його тягти: у село, у темний сад,

Де липи так величезні, так тінисті,

Де конвалії так девственно запашні,

Де круглі рокити над водою

Із греблі нахилилися низкою,

Де гладкий дуб росте над гладкою нивою,

Де пахне конопелью так кропивою…

Туди, туди, у роздольні поля,

Де оксамитом чернеется земля,

Де жито, куди не киньте ви очами,

Струменіє тихо м’якими хвилями

И падає важкий жовтий промінь

Через прозорі, білі, круглі хмари;

Там добре…

Їхнє мовлення однаково гарне, слова звучать і переливаються кришталевим дзенькотом, а уявному погляду відкриваються чудові живі картини: “…Дрібне листя майже вся облетіла із прибережних лозин, і суки протягають на бірюзовому небі. Вода під лозинами стала прозора, крижана й начебто важка…” – і тургеневское: “…А осінній, ясний, трошки холодний, ранком морозний день, коли берізка, немов казкове дерево, вся золота, красиво рисується на блідо-голубому небі… невеликий осиковий гай вся блискає наскрізь, немов їй весело й легко стояти голої…”

Картини природи з’являються перед нами побаченими очами героїв, що пройшли через їхні душі й серця. Найменше коливання настрою відбивається в навколишньому пейзажі. “Митя… глянув на… кришку труни, оббиту золотою парчею, – і раптом відчув: у світі смерть! Вона була у всім: у сонячному світлі, у весняній траві надворі, у небі, у саду…”

Звичайно весна асоціюється з відродженням, але мимо бунинского героя тільки що прошествовала смерть, і навіть весна стала якийсь не такий: “…усе перетворило як би від близькості кінця миру, і жалюгідна, сумна стала принадність весни, її вічної юності”. Таку ж залежність сприйняття навколишньої природи від стану людини ми бачимо й у Тургенєва, коли втомлений заблудлий мисливець плутав на околицях Бежина лугу: “Один пологий пагорб перемінявся іншим, полючи нескінченно тяглися за полями, кущі немов вставали раптом із землі перед самим моїм носом”. Словом, як писав Бунін, “немає ніякий окремої від нас природи, кожний найменший рух повітря є рух нашого власного життя”.