Той, хто хоче відпочити за книжкою, нехай не бере в руки твори Василя Стефаника. Там не буде казок, не буде великої історії, там не співають пісень гарні селянські дівчата у вінках та стрічках. Біда й недоля, злидні і смерть постають на сторінках його новел.
Уже пішло у глибоку давнину те українське село, де громада правила всі справи. Де людяність і повага шанувалися, де не багатство, а чесний рід важили найбільше. Газди та наймити – отак тепер розподіляються чесноти. Якщо ти газда, хазяїн, у тебе повна хата, ти маєш повагу. Ти наймит – і
ніби не людина, а коли втрачаєш здоров’я – ти дармоїд. Отака правда спалює тіло, душу і розум Федора у новелі “Палій”. Навіть сонце не світить над тими галицькими селами. Один світлий день пам’ятає Федір – коли пішов він з рідного села, де пиячив батько та знущався сестрин чоловік. А далі – темрява, каторжна праця на газду і зневага до виробленої, негожої людини.
Але й газдам немає користі з їх багатства. Кусень горло дере, радощі усі гаснуть, бо як там без нагляду наймити? Чи роблять добре діти? А що далі буде з господою, чи не пустять її по вітру нащадки? Ніяких зв”язків між людьми, лайка та
бійка, та горілка. Кожна новела Василя Стефаника – як закипіла кров. Бідність, самотність, смуток, безнадійність мов мороком укривають рідну землю, сповнену невимовної краси. Стефаник не песиміст, хоча його твори – наче крик розпачу. Але така майстерність письменника, що його твори збуджують інші почуття: гнів, рішучість, бажання змінити цей безнадійний світ. Герої Стефаника схожі на примар, вони мов живі мерці. У новелі “Новина” це слово робить серце нещасного батька кригою, він дивиться на виснажених дітей, як на мерців, і врешті вирішує вбити їх – бо “там” їм буде краще. Велика любов і безнадійність перекручені тут, життя стає злом, а смерть – добром. У новелі “Кленові листки” “страшна любов до дітей” наймита Івана теж не має вибору. Аби діти лишилися жити, він згоден залишитися без дітей. Розвіє їх по далекій Канаді, бо інакше чекає на них смерть… Все своє життя Василь Стефаник посвятив тому, щоб виплакати, виразити те, про що вже й говорити не могла сільська біднота. Біль за свій народ, любов до нього надихала Стефаника на громадянський і літературний подвиг. Тому лишається він і в історії літератури, і в пам’яті народній.
