Трагедія життя ліричного героя в поезії Блока
Майже ніколи не буває так, щоб поезія не відтворювала якісь моменти життя самого поета. Людина, яка не знала радості Кохання, не пережила гіркоти розчарувань, не відчула злету духу, ніколи не залишить свого сліду в поезії. Прісне, розмірене, спокійне життя, можливо, й може бути цікавим для окремої людини, але митець не може перебувати в такому стані. Олександр Блок як поет і як людина жив на грані зриву. З юних літ він почував однаково сильно потяг як до життя, так і до смерті. Але найбільше, що він цінував у житті, – це кохання. Єдиною Музою для
Блок вважав, що зовнішній світ наповнений злом, гріхом, але світлий духовний внутрішній світ попереджає обдарованих і обізнаних про небезпеку;
Блок і Менделєєва одружилися і 903 року. Вони кохали одне одного, але довгі роки між ними був тільки духовний зв’язок. Поета задовольняв такий стан речей. Він мав свою Музу, вона для нього – Світла, Вічна, Царівна, незрівнянна, Вічна Жіночість, Визволителька, Незнайомка. Але Любов Дмитрівна мріяла бути ще й просто жінкою, мати найвище щастя – материнство. Протягом багатьох років їхні стосунки були складними, але щоразу Менделєєва повертайся до поета, бо їй було притаманне почуття відповідальності не через добро, а із любові.
Любов Дмитрівна грала в театрі і часто виїжджала на гастролі. У грудні 1908 року вона поїхала з трупою Мейєрхольда, а Блок написав свій чудовий вірш “Про доблесті, про подвиги, про славу”. Багато хто вважає, що в цьому вірші відтворені справжні факти і настрої поета. Мені здається, що це не так. Блок знав, що Любов Дмитрівна не покинула його, що вона обов’язково повернеться, і її і саме у цю гастрольну поїздку її покликало почуття відповідальності за роль, ане сердечне захоплення.
Звичайно, у вірші образ Любові Дмитрівни: Не знаю, мила, де своїй гордині Ти в цьому світі захисток знайшла…
Але ніколи не треба сприймати слова поета буквально, адже вірші пишуться під впливом миттєвого настрою. Вони заспокоюють поета і виступають як творча радість, злет духу. Блок нізащо не жбурнув би “перстень пам’ятний” – ні за яких умов не забув би “прекрасний образ”, ніколи б не прийняв “твоє міце в його простій оправі” з письмового стола. І звичайно ж, будь-якої миті, Блок був на грані зриву, у стані розпачу, Любов Дмитрівна кидала все, летіла до чоловіка, заспокоювала, втішала. Вона “служила генію”, стояла поряд із тім, допомагала йому, зрікаючись власних бажань.
Але в поезії “Про доблесті, про подвиги, про славу” ліричний герой переживав справжню трагедію повного розриву з коханою, яка ніколи не повернеться до нього.
“За тортури й погибель – я знаю – все приймаю!.. І знову! І знов!..”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)