ТРАГЕДІЯ КОЗАЦТВА

Четверта доба палають станиці, Горить під ногами донська земля… з пісні. Енциклопедією козачого життя можна назвати романи Шолохова “Тихий Дон” і “Піднята цілина”.І хоча оповідання в них у цілому не охоплює й десяти років, але багато чого можна довідатися про історію цього служивого стану до революції й після. Сам потомствений козак, письменник зберіг для нас яскравість і точність козачої мови, її образність, показав життєву мудрість цього народу, любов до жарту, описав його звичаї й вдачі. Завдяки таланту автора читач починає

любити цей край, навіть якщо никог так не був на Доні, і його людей, що населяють. І тем болючіше читати про те, що стало з козаками після революції, коли закрутили червоні й білі вітри над донською землею, а над хуторами й станицями забушувала пожежа війни й руйнування. Розколов ся тихий Дон: одні округу пішли за червоними, інші – за білими. Зламалася єдність козаків, по душах пройшов цей розлам. Не дуже давно я читав статтю про директиву Свердлова про расказачивании. У цьому злочинному наказі, схваленим більшовицьким керівництвом, передбачалися масові страти не тільки тих, хто прямо брав участь у боротьбі з Радянською

владою, але навіть і тих, хто тільки допомагав повстанцям! На щастя повністю це дивовижне розпорядження (яке, звичайно, було таємним) виконати не вдалося. Цей истори ческий факт допоміг мені краще зрозуміти, чому Козаки так активно боролися із червоними. Різним подіям громадянської війни на Доні Шолохов присвячує багато місця. Він описує, що розстріли й страти почалися в сторінках з перших же місяців пос ле революції, коли з’явилися там загони Подтелкова й Кривошлыкова. А у відповідь стали розстрілювати червоних. Кілька місяців в 1919 році трималися на Доні повстанці. Герой роману Григорій Мелехов виріс до командуючого дивізією, показавши себе талановитим воєначальником. Але от повстанці розгромлені, і Радянська влада знову починає нещадно карати своїх дійсних і мнимих ворогів. 3травня 1918 року А. М. Горький писали:”Днями якісь окаянні мудреці засудили сімнадцятилітнього юнака на сімнадцять років суспільних робіт за те, що цей юнак відверто й чесно заявив:”Я не визнаю радянської влади!” Ті, хто заявляв, що борються за краще життя на Доні, творили розправу праворуч і ліворуч. В “Тихому До не” є епізод, що вразив мене так сильно, що, напевно, запам’ятається на все життя. Я говорю про революціонера Бунчуку, що в 1918 році протягом дли тельного часу щоночі розстрілював арештованих “контрреволюціонерів” десятками… Але й після закінчення війни позбавлення козаків не окончились. Почалася продраз верстка, при якій комори виміталися подчистую. Один з героїв роману, виражаючи думку більшості станичників, запитує, чи сіяли це зерно більшовики, щоб накладати продразверстку? І знову розпалюється Війна, як і по всій Росії (на Тамбовщине, у Кронштадті й інших місцях) наприкінці 1920 – початку 1921 років, проти хлібної розверстки. І знову люди, що піднялися проти жорстокої влади, стають поза законом, як Фролов і його загін (нові влади кличуть його бандою) в “Тихому Доні”. Багато хто, як Григорій Мелехов, виявилися в розбитого корита після цивільної. Але й колишн білі, і червоні хотіли мирно працювати. І от сотні тисяч таких, як Тит Бородін в “Піднятій цілині”, одержавши землю, вцепились у господарство, “як кобель у падлу”, по вираженню Нагульного, що ніколи не утруждали себе господарськими турботами. І стала багатіти поранена земля, сталі відходити від крові й убивства люди. Так пройшло кілька років. І замаячіло нове лихо… Не подобалося владі, що люди ставали заможними. У розповіді Макара про Бородіна є дуже цікава фраза:”И почав багатіти, незважаючи на наші попередження”. Разом з усім російським селянством козакам стояло пережити колективізацію, що на ділі виявилася страшним руйнуванням села, знищенням мільйонів ні в чому не винних людей. Дія роману “Піднята цілина” розвертається в хуторі Гремячий Балка. Коло героїв книги вужче, ніж в “Тихому Доні”. Але як і там у відношенні до революції, ав тор розглядає їх насамперед під кутом відносини до вступу в колгосп. Лише деякі йдуть туди відразу й безповоротно. Навіть такі віддані Радянські влада люди, як Кіндрат Майданников, зізнаються:”Ні, товариш Нагульнов, совість не дозволяє мені в партію вступити зараз. А через те не можу, що от я зараз у колгоспі, а про своє добро хворію…” Більшість же відмовляються від своєї землі й худобини-хворобы дуже неохоче, лише боячись репресій. При цьому багато хто сомневаю щиеся (ще не до кінця понявшие суть нової влади)
, подібно Якимові Бесхлебнову, зарізали худобину, щоб напоследок покористуватися своїм добром. Історики гово рят, що довго ще не оправлялося тваринництво після цього масового вибою худоби. Так так, втім, ніколи й не оправилося… Трагична доля заможних козаків, які й думати не хочуть про колгосп, яких, втім, у колгосп ніхто й не кличе. Їх всіх треба “до нігтя”: раскула чить, а потім вислати на вимирання. Гнеться, тріскотить, ламається життя міцного ка зачества. “Але козаки – народ заскнілий, я вам скажу, і його прийде ламати..” – го ворит Макар Нагульнов. І весь зміст свого життя нові керівники бачать саме в цьому ламанні. Відомо, що серед комуністів було різне відношення до так званих кулаків. Багато хто призивали діяти обачно. Так, секретар райкому Корчжинский говорить Давидову:”На базі обережного обмеження куркульства створюй колгосп… Дій там обережно. Середняка ні-ні!” Колишній же революційний мат ріс Семен Давидов, нічого не розуміючий у сільському господарстві, що ніколи не розуміло, що земля народить тільки в хазяїна, подумки заперечує Корчжинскому:”Чому не можна зовсім його – до нігтя?.. Ні, братишка, вибач! Через твою терпимість віри ти й розпустив кулака… з коренем його як шкідника”. Особливо страшної представляється фігура Нагульнова, що відрізняється прямо-таки скаженою ненавистю до господарських козаків. Він щиро впевнений6 що сільського хазяїна треба душити, давити, грабувати. У цьому його не можуть похитнути навіть зауваження свого брата комуніста Самохіна на бюро райкому про те, що “Нагульнов терор улаштував”, побив наганом до втрати соз нания одного середняка-одноосібника…” Навіть стаття самого товариша Сталіна “Запаморочення від успіхів”, що звалювала всі злочини й неподобства кіл лективизации на таких, як Нагульнов. І ми бачимо, що дійсно прав Макар, коли затверджує, що “стаття неправильна”. Не розбирається в хитростях поли тики, він, однак, вірно зрозумів, що стаття ця насправді лише обман, а істин ная ціль Сталіна й ВКП(б) – розтоптати селянство, відібрати в нього весь хліб, заморити голодом. І тому-те весело посміхаючись, з почуттям правоти й повторює Макар: “Кабы з кожної контри посля одного удару наганом по сорока пудів хліба вискакувало, я б всю жизню тим і займався, що ходив би так ударяв їх!” И ніхто краще не намалює звіриної ненависті нової влади до свого годувальника, чим сам Нагульнов, коли кричить:” Ле-Е-Їли? Так я… тисячі станови зараз де дов, детишков, бабів… Так скажи мені, що їх у розпил… Для революції треба… Я їх з кулемета…”. Важко читати про трагедію козацтва, що була лише частиною загального лиха наше го народу. Важко навіть думати про це. І хочеться вірити, що зарубцюються нарешті рани, нанесені розкуркулюванням і колективізацією, і з’явиться знову російське вільне селянство й обов’язкове серед нього – козак-хлібороб…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ТРАГЕДІЯ КОЗАЦТВА

Categories: Нові твори

Links