У дискусіях про ставлення церкві та інтелігенції брав активну участь А. У. Карташов. Він пропонував триматися “у своїй слововживанні” широкого “всеосяжного містичного поняття Церкви як і справу тілі Христовому”, і тоді, стверджував він, може бути головне запитання дебатів – питання про розподіл інтелігенції та церкви: “Мені здається, що правове поняття Церкви свідомо брали у вузькому значенні офіційних представників церкві та церковного відомства, минулих духовну школу і богословствующих у її дусі”. Найактуальнішою на
початку 1900-х років була тема “Лев Толстой і російська церква”, особливо у світлі котре потрясло російське суспільство “Визначення” Синоду у лютому 1901 року про “відпаданні графа Л. Толстого від церкви”, сприйнятого як відлучення. По зауваженню М. Бердяєва, “відлучення це церковного, а світського походження… Той, хто захищає відлучення, потрапляє у двозначну ситуацію, бо змушений захищати заходи нинішньої церкви, яку стоять Побєдоносцев і бюрократія”. І слід зазначити, що досі пір, як писав письменник А. Варламова, всі ці події залишається “больовий точкою сучасності”, цю тему досі
“нуртує суспільство”, – стверджує політик В. Рижков, свідчать рясніють багато публікацій останніх. І століття тому, одразу на порозі двадцятого століття, слова на захист Л. Толстого звучали з вуст журналістів: редактора “Журналу всім” У. Миролюбо-ва, котрий стверджував, що “Л. М. Толстой – істинно релігійний людина”, що він наводив “до релігії нерелігійних російських людей-интеллигентов”; публіциста “Вісника Європи” До. До. Арсеньєва; співробітника “Російського слова”, священика Григорія Петрова; секретаря “Нового шляху” Є. А. Єгорова, заявив, що постанову Синоду про відпаданні Толстого від церкви має лише “значення богословського думки ієрархів”. У усних і більшістю друкованих виступах переважала різка антитолстовская позиція. Лише окремі представники церкви – у тому числі А. У. Карташев – стверджували, що “Синод, звісно, не справжній собор”, що Достоєвський вже казав “паралічі” російської церкви. І Карташевым поставили запитання: “Наскільки відгук російської церкви на вчення Л. Толстого стоїть у через відкликання зазначеним Достоєвським явищем?”. Беручи участь у церковно-громадського і діяльності, Карташев прагнув накреслити програму взаимоотно-шений між церквою та державою. Їм написано чимало статей на злободенні теми. І його статті про Л. Товстому (див. також статтю 1912 р.) написані пером ученого-богослова, і публіциста. Опублікована в 1908 року у газеті “Йдеться” стаття “Лев Толстой, як богослов”, написана молодим тридцятитрьохрічним ученим, втягнутим у бурхливу передреволюційну епоху, коли намітився прагнення зближенню інтелігенції та церковних діячів. А. У. Карташеву потрібно було у статті врахувати “політику моменту”, контекст епохи, оцінку “релігійних писань Толстого зараз”. Богослов-публицист ясно усвідомлює труднощі поставленої проти нього завдання: “З одного боку, громи православній церкві на… який дерзає пом’янути добрим словом релігійну діяльність великого письменника”, з другого – необхідність похвали ювіляру. “Політика моменту” полягала у найважливіших політичних вимог і духовних питаннях, палко яке обговорювали на засіданнях релігійно-філософських зборів та наукових товариств. Звідси полемічна загостреність статті: “Час перестати себе обманювати” чи “це чиста міф, придуманий страхополошними ревнителями церковного авторитету для прикриття зяючої прірви свідомості між правдою церкві та правдою життя”. Статтю написано на злободенність публицистом-богословом, які прагнуть живих змін у житті церкви, коли, за його словами, “все молода і талановите потяглося створення богослов’я, що з життям і моральністю”. Розглядаючи відносини Левка Миколайовича Толстого і Церкви, неправоту церкви Карташев бачить “в підозрілої непослідовності” і запитує, досі хвилюючий багатьох: чому церква підняла голос саме у Толстого, а чи не на “безліч представників російського суспільства – учених, письменників, громадських діячів, безпосередньо чи опосередковано що руйнують світогляд церкви?”. І категорично заявляє: “Відлучати чи всіх, чи нікого”. На думку Карташева, Лев Толстой – великий богошукач. Навіть “відринутий церквою”, – стверджує церковний публіцист, “Толстой провів незгладиму борозну у свідомості як окремих богословів, а й у історії російського богослов’я взагалі”. Головну заслугу Толстого критик бачить у тому, що мимоволі письменник проповідує вчення Христа у світі, і
“служіння у цьому напрямі величезно”. “По сміливому почину Толстого, слова “Бог” і “Христос”, – продовжує він, – перестала бути забороненими російського інтелігента, а почасти й у світі”, бо “слава Євангелія від цього тільки умножалась”. Цей вислів визнання А. У. Карташовым-богословом величезного значення толстовської релігійної проповіді дуже багато означають і сьогодні розуміння духовного шляху Льва Толстого. З традиційною церковною ж погляду (і православного літературознавства), стверджувалося, що “виняткові дари, властиві Толстому, позначилися позитивно лише у художній творчості. Під всіх інших галузях – руйнував”; ще більше категорично думка Р. Флорівського: “Толстой був релігійно бездарний”. У статті А. У. Карташева, як та низці статей світських і церковних публіцистів – З. Франка, М. Бердяєва, У. Свєнціцького, У. Экземплярского – відзначалося позитивне значення религиозно-нравственной проповіді Льва Толстого. Характерна стаття У. Свєнціцького, котрий стверджував, що “у сфері релігійним усвідомленням заслуга і значення Толстого у цьому, він у ХХІ столітті, освічений і геніальна людина, заявив перед людства, що українці релігія відходила до області перекази, що лише вона тільки й може дати дійсне знання людині”. То свідчення те, що діалог із Толстим міг відбутися; шлях щодо нього відкрито й сьогодні.
