ТЕРЕНЦІЙ, Публій Tepeнцій Афр
(бл. 190 – 159 р. до н. є.)
ТЕРЕНЦІЙ, Публій Tepeнцій Афр (Terentius, Publius Terentius Afer – бл. 190 до н. е., Карфаген – 159 р. до н. є.) – римський комедіограф.
Теренцій був привезений ще хлопчиком з Карфагена у Рим, де він потрапив до патриція Теренція Лукана.
Сенатор оцінив розумові здібності свого маленького раба й, очевидно, поставився до нього з великою симпатією, дав хорошу освіту і зробив вільновідпущеником. За традицією Публій Афр узяв також друге ім’я свого господаря – Теренцій. Мабуть, Лукан допоміг йому ввійти в кола римської поетичної
Зближення
Усього Теренцій написав шість комедій, перша з них, “Андріянка” (або “Дівчина з Андросу” – “Andria”), поставлена у 166 р. до н. е., “Свекруха” (165 р. до н. е.), “Самобичувальних” (“Heautontimorumenos”, 163 р. до н. е.), “Євнух” (“Eunuchus”) тa “Форміон” (“Phormio”, 161 р. до н. е.), “Брати” (160 р. до н. е.). Він переробляв переважно комедії Менандра (чотири із шести), користуючись прийомом контамінації.
За характером творчості Теренцій різко відрізнявся від свого попередника Плавта і популярності серед римлян майже не мав. Причину цього, мабуть, слід шукати у походженні самого автора. Нам невідомі обставини, за яких він став рабом. Але, безперечно, рабство залишило глибокий слід у його душі, він добре пам’ятав про нього і робив усе можливе, щоби пізніше ніхто не міг дорікнути йому його родоводом. Сам Теренцій обмежується згадкою про своє залежне становище і несамостійність, але то вже стосувалося творчості. Увійшовши у вищі кола суспільства, він для нього і вирішив писати комедії, зорієнтовані на патриціат, що істотно змінило стилістику комедій. Комедії Теренція дуже відрізняються від творів Плавта своєю серйозністю, відсутністю балаганно-комедійних засобів. Створюється враження, що він навмисне “виганяв” із текстів своїх п’єс усе, що могло викликати сміх. І це мало для нього сумні наслідки. У передмові до “Свекрухи “поет зізнається, що глядачі двічі її “провалили”, не додивившися до кінця. Це відбулося через те, що:
Не оцінив й дивитися її не став:
Народ, канатним танцюристом зваблений,
Захоплений був ним.
Тепер мов нову її ми ставимо…
(Тут і далі пер. Н. Пащенко)
Теренцій свідомо відмовився від романізації своїх комедій, тобто від внесення в них суто римського колориту і тих актуальних проблем, що турбували римську громадськість. Зображувана в його комедіях Греція мало гармоніювала з умовами римського життя і найменше цікавила напівдекласованих італійських селян чи міських люмпен-пролетарів, з яких складалася основна маса плебсу. До того ж картини, змальовані поетом у його комедіях, учинки героїв інколи прямо суперечили звичаям і моралі римського суспільства. Усі комедії Теренція мають специфічно грецькі риси, тому він близький до оригіналів. Щоправда, як і в Плавта, його персонажі одягнені в грецький одяг, мають грецькі імена, не кажучи вже про місце дії чи назви міст і вулиць. Але Теренцій не ставив і якихось актуальних для Риму проблем, що могли би викликати критику чи невдоволення. У його комедіях ненависні римлянам лихварі і звідники на сцені відкрито не з’являються, воїни-хвальки втрачають свій огидний вигляд, гетери перетворюються у доброчесних жінок, а парасит узагалі стає дотепником-жартівником, якого ніхто не ображав. Дуже скромно поводили себе й раби, вони нікуди не бігли, розштовхуючи ліктями зустрічних, і завжди пам’ятали про покарання. Відсутні в Теренція і безпосередні звернення до глядачів, які він уважав нетактовними.
Сюжет п’єс цілком залежав від змісту тієї Менандрової комедії, що ставала основою твору Теренція. Отже, якоїсь оригінальності у них шукати годі. Його комедії швидше схожі на пізнішу європейську “слізливу комедію”, розраховану на те, щоби викликати у глядача щире співчуття. Інтрига як така не цікавить автора. Головну увагу він звертає на характери героїв, причини їхніх учинків, а вони майже завжди шляхетні, чесні та добрі. Не випадково один із персонажів Теренція проголошує афористичні слова: “Я людина, і ніщо людське не чуже мені”. Подібних афоризмів у Теренція трапляється чимало.
Проте хоч як намагався поет не торкатися питань римської дійсності, але вона все одно нагадувала про себе, хоч і в завуальованій формі. Одна проблема особливо цікавила його – це вибір шляху молодою людиною. Як жити далі? Куди йти? Як себе поводити? Для римської молоді то були проблеми справді болісні та актуальні, оскільки занепад моралі не припинявся.
Уже римські дослідники звернули увагу на досконалу літературну мову Теренція, що до появи його творів практично ще не сформувалася. У нього відсутні застарілі форми Плавтової мови. Герої Теренція розмовляють мовою, позбавленою брутальних зворотів, лайки, грубих висловів. Мову твору Теренція уважно вивчали граматики та оратори, зокрема, дуже високо цінував Ціцерон. Юлій Цезар залишив своє звернення до Теренція, назвавши його “напів-Менандром” і “великим поетом”, котрий говорив “чистою мовою”.
“Свекруха”. Ця родинна драма має досить складний сюжет. Памфіл закоханий у гетеру Вакхіду, але батько примушує його одружитися з дочкою сусіда Фідіпа Філуменою. Юнак не знає, що вона – жертва його нічного насильства і чекає від нього дитину. Сп’янілий, він до того ж зняв з її пальця перстень і подарував Вакхіді, розповівши їй про все, що трапилося. Розказав про це він і своєму рабу Парменону. Все ще кохаючи Вакхіду, Памфіл не звертає уваги на дружину. Та поступово гетера почала від нього віддалятися, і врешті Памфіл з нею зовсім пориває, а згодом закохується й у Філумену. Але в цей час помирає його родич, і Памфіл на певний час від’їздить у справах спадщини. Щоби приховати від свекрухи свою вагітність, Філумена залишає будинок Памфіла і повертається до матері – Міррини, обвинувативши свекруху Сострату в поганому ставленні до неї. Памфіл приїздить додому, мріючи про примирення з дружиною, але випадково виявляє справжню причину “хворості” Філумени. Глибоко ображений, він уважає себе збезчещеним і рішуче відмовляється повернути Філумену з дитиною у свій дім. Цього вимагають батьки Памфіла – Лахет і Фідіп, які нічого не знають про безчестя дівчини. Міррина благає Памфіла визнати дитину своєю, щоб одвернути сором від доньки, а потім уже з нею розлучитися, і він погоджується. Врешті Лахет з Фідіпом дізнаються про народження дитини, вважаючи Памфіла її батьком. Вони даремно умовляють його повернути дружину і звертаються з проханням до Вакхіди не приймати більше свого колишнього коханця. Гетера вирішує запевнити в цьому і Філумену з її матір’ю. Пізніше, наказавши Парменону негайно відшукати Памфіла, вона короткою фразою розв’язує увесь заплутаний конфлікт комедії:
Той перстень, що колись подарував мені він,
Міррина враз пізнала. Перстень був її дочки.
(811-812)
Так з’ясовується, що головний герой є справжнім батьком дитини, і настає щасливий фінал.
Невеликий успіх цієї родинної драми пояснювався її серйозністю і браком комедійних епізодів, пов’язаних в основному з гумором раба Парменона. Інші персонажі не виявляють схильності до якихось жартів чи комізму. До того ж, у цій п’єсі немає жодного образу, який мав би певні негативні риси і міг бути висміяний.
З жіночих образів звертає на себе увагу образ гетери Вакхіди, яка сама говорить про свою винятковість, несхожість на колег по професії. Цінуючи доброту Памфіла, його щирість у коханні, вона хоче допомогти йому. Коли ж їй щастить “з’єднати” його родину, знайти справжніх батьків дитини, вона одверто радіє з цього, хоч у її словах відчувається прихований біль:
Яку ж то радість мій прихід приніс
Памфілу нині!
А скільки щастя їм принесла! Клопіт
Я зняла з усіх!
Дитя рятую: ладний він його згубити з ними.
Йому над всяке сподівання я жону вернула
І сумніви всі вирішила його батька з тестем.
Початком усього ж оцей був малий
Перстенець. (816-821)
“Брати”. Бідний і суворий селянин Демея одного зі своїх синів, Ктесіфона, залишив на виховання у себе, а другого, Есхіна, усиновив заможний брат Демеї Мікіон, який мешкав у місті. Виховували вони юнаків кожний по-своєму, відповідно до власних поглядів на життя. Демея дотримується патріархально-традиційних методів, що передбачають важку фізичну працю, беззастережне виконання наказів батька. Мікіон віддає перевагу гуманній системі, він намагається прищепити Есхінові почуття незалежності, людської гідності, чесності і доброти. Він поблажливо ставиться до його юнацьких захоплень і не приймає засобів виховання Демеї (як і той – його):
Той важко помиляється, по-моєму,
Авторитетною хто владу ту вважає
Й міцнішою, що лиш тримається на силі,
Ніж ту, що дружелюбством сама твориться.
(66-69)
Але Есхін, зійшовшись із бідною дівчиною Памфілою, котра чекає від нього дитину, нічого про це не говорить Мікіону. Пізніше той дає Есхінові можливість одружитися з Памфілою, оскільки гроші взагалі для нього особливої вартості не мають. У цей самий час Ктесіфон закохується в арфістку, котра належить звіднику Саніону. Заради свого брата Есхін з бійкою звільняє її. Звістка про скандал набуває широкого розголосу. Усі засуджують дії молодих людей, особливо розгніваний Демея, хвилюється й родина нареченої Есхіна. Вважають, що він визволив арфістку для себе. У його вчинку Демея бачить наслідки надто вільного виховання Мікіона. Тим більшим виявляється розчарування Демеї, коли з’ясовується, що арфістка призначена для втіх Ктесіфона, якого він виховував у суворих правилах. Таким чином, Теренцій переконує глядачів у перевазі системи Мікіона, котрий ніби перемагає свого брата. Проте у фіналі автор примушує глядачів прийти до прямо протилежних висновків. Демея, бажаючи завоювати популярність, стає щедрим і поблажливим. Щоправда, робить він це за рахунок брата: пропонує дати волю рабу Сіру з його дружиною, нагородити їх за вірну службу, подарувати ділянку землі бідному родичу. А перед цим він радить самому Мікіону одружитися з матір’ю арфістки і долає його опір з допомогою Есхіна.
Фінал, як свідчили вже античні вчені, належав самому Теренцію. На той час римляни ще не могли цілком сприйняти як епікурівську систему виховання, так і надто сувору Демеї. Тому автор обирає компроміс: традиційні прийоми виховання значно кращі, ніж нові, “модні”, але їх слід “розбавити” певними дозами гуманного ставлення до вихованців.
Найпривабливішим персонажем п’єси є Мікіон, у якого доброзичливість до людини поєдналася з практицизмом і здоровим глуздом. У вигідному світлі зображений і Есхін. Цікаво, що ця п’єса Теренція є єдиною, де звідник з’являється у трьох сценах (у першому акті). До того ж, Саніон показаний автором не в карикатурному плані, як Плавтові звідники та лихварі. Відчуваючи ненависть до себе з боку всіх людей, він ні на кого не звертає уваги і домагається виплати втрачених грошей, навіть старається захистити свою гідність:
Так, звідник, й зізнаюся в тім, що згубою
Для молоді я став,
Клятвопорушник, ще й болячка,
Та тебе не ображав.
(107-108)
Комедії Теренція були розраховані на досить вузьку аудиторію освічених людей. До тем, що їх він розробляв у своїх п’єсах, неодноразово зверталися ліричні поети. У подальшому слава Теренція зростала. Античні вчені вважали його одним із перших римських класиків, особливо підкреслюючи його талант стиліста і великий внесок у створення літературної латинської мови. У період Середньовіччя та за доби Відродження разом з Вергілієм він був найвідомішим римським письменником. Теренцій багато перекладали, вивчали в монастирських і світських школах. Його твори, зокрема окремі теми і проблеми, використовувалися в церковних драмах. Багато переробок його п’єс здійснили В. Шекспір і Мольєр. Італійський драматург К. Гольдоні присвятив Теренцію однойменну п’єсу. Німецький просвітник Г. Лессінг умістив у свою книгу “Гамбурзька драматургія” блискучу рецензію на “Братів”, уважаючи цей твір ідеальною комедією.
Теренція високо шанував Г. Сковорода. Українською мовою його твори перекладав Ю. Мушак.
В. Пащенко, Н. Пащенко
(1 votes, average: 5.00 out of 5)