ЕНЕЇДА – Публій Вергілій Марон (70-19 рр. до н. е.)

Заспів

Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.

Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

Бо невблаганна у гніві Юнона1була безпощадна.

Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,

Переселивши у Лацій2 богів, звідки рід був латинський,

Родоначальники Альби3 й мури походили Рима.

1 Юнона (у греків Гера) – цариця богів, дружина верховного бога Юпітера (у греків Зевса).

2 Лаці́й – область у центральній Італії на нижній течії річки Тібр.

3

Альба-Лонга – місто в нижній течії Тібру, яке, за переказом, заснував син Енея Іул.

Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив

Волю божисту і що так царицю богів осмутило,

Що навіть мужа такого побожного змусила стільки

Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

Місто старинне було, Карфаген, поселенці тірійські

Там оселились, далеко навпроти Італії й гирла

Тібру; було воно повне багатств і до бою завзяте.

Місто те, кажуть, Юнона найбільше з усіх полюбила,

Більше, ніж Самос. Тут зброя її, тут її колісниця,

Тут, якщо доля дозволить, і влада над світом найвища

Має

постати, – вона і тоді вже про це турбувалась.

Чула, одначе, нащадки такі із троянської крові

Вийдуть, що вирвуть колись із корінням твердині тірійські,

Вийде й народ відтіля, цар могутній, в боях переможець,

Лівії всій на загибель: цю нитку вже випряли парки1.

З острахом, щоб не збулось це. Сатурнія ще й пригадала

Давню війну, що вела біля Трої за любих аргейців.

Ще не затерлись-бо в пам’яті й гніву причини, жорстокий

Біль не ущух, у серці десь тліли й про присуд Парісів

Згадка, і жаль за зневагу краси; й те ненависне плем’я,

Й шана, яку Ганімед тепер має. За все це горіла

Гнівом важким до троянців, що скрізь їх морями носило,

Тих, що данайці іще не добили й Ахілл невблаганний

Не докінчив. Не впускала їх довго у Лацій, і довгі

Роки ще, долею гнані, вони десь морями блукали.

Стільки зусиль було треба, щоб римський народ утворити!

Пророцтво Анхіза в Аїді про майбутню славу Риму

Так промовляє Анхіз, і разом і сина, й Сивілу

Тут же до гурту запрошує він, у юрму гомінливу,

І на узгір’я виходить, щоб звідти пильніше оглянуть

Всіх було можна у довгій черзі і з лиця їх пізнати.

“Ну, а тепер розповім я тобі про дардан покоління,

Що то за слава чекає його і які це нащадки

Із італійського племені, з душ тих преславних, що з нашим

Іменем прийдуть на світ; я розкрию тобі твою долю.

Бач, он юнак той, що сперся на спис не окутий, – до світла

Ближче він став випадково, – із темряви перший на світ цей

1 Парки (у греків мойри) – у давньоримській міфології богині долі.

Вийде він, із італійською кров’ю змішавшись, – це буде

Сільвій, альбанське їмя, твій останній нащадок, якого

В лісі тобі, вже старому, Лавінія-жінка породить.

Стане царем він колись і наступних царів буде предком,

Звідси і над Альба-Лонгою рід наш держатиме владу…

Дідові до товариства ще Ромул, син Марса, увійде,

Мати Ілія його з ассаракської крові1 породить.

Бачиш ті китиці дві2, що шолом прикрашають у нього?

Батько, як бога, його у свої вже відзнаки вбирає.

Благословення його розростеться, мій сину, славетний

Рим, що зрівняє свої володіння і дух свій з Олімпом…

Але поглянь-но очима сюди обома і на плем’я

Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський,

З’явиться тут він колись попід віссю великого неба.

Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки,

Цезар то Август, син божества; золотую епоху

В Лації наново він установить, на землях, що перше

Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів

Владу поширить, – земля та за межами наших сузір’їв,

Поза шляхами щорічними сонця…

Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати;

Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя;

Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба крутіння

Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям.

Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих”.

Римський воїн (барельєф III століття до н. е.)

Двобій Енея і Турна

Батько Еней, їмя Турна почувши, свій замок лишає,

Мури лишає високі, і всі на путі перепони

Геть усуває і, всякі свої відкладаючи справи,

Радості стримать не може, лиш брязкає зброєю грізно,

Наче Афон, або Ерікс, або й Апеннін сам, наш батько,

Буйно дубами шумить і веселе чоло, оповите

Снігом, до неба підносить. Уже і рутули, й троянці

Навперегін, уже очі й італи на нього звернули,

1 Ассара́к – другий син царя Троади Троса, від якого пішла лінія дарданських царів. Він був дідом Анхіза і прадідом Енея. Тут ідеться про те, що мати Ромула буде з роду Енея.

2 Дві китиці на шоломі – ознака хоробрості.

Й ті, що на мурах високих були й їх згори боронили,

Й ті, що внизу тараном розбивали твердиню, всі разом

Скинули зброю із себе. Могутній Латин із героїв

Дуже дивується, що хоч у різних околицях світу

Десь народились, а тут ізійшлися боротись залізом.

Ті ж, коли вільно відкрилося поле широке, списами

Віддалі кинули и наскоком в бій рукопашний вступили –

Аж задзвеніли їх мідні щити і земля застогнала;

Вої ж удари мечів ще подвоюють, – щастя і мужність

Разом сплелись тут в одно. Так часом на Сілі високій

Чи на верхів’ях Табурна бики два, в бою десь зустрівшись,

Чола ворожі один проти одного звернуть, і з жаху

Їх пастухи відступають, і вся череда заніміє;

В страху телиці стоять і чекають усі, бо не знають,

Хто буде в лісі хазяїн, за ким череда попрямує.

І з величезною міццю вони себе ранять взаємно

Й колють рогами, впираючись, дужими; кров’ю рясною

Шиї змивають і груди, а рев їх по лісу лунає.

Так поміж себе и троянець Еней, і син Давна геройський

Вдарили спершу щитами, що гуркіт пішов аж до неба,

Сам же Юпітер, зрівнявши вагу, терези встановляє

Й долі дві різні обох їх кладе, кого бій цей погубить,

Смерть в який бік переважить. Тут кинувся Тури – він гадає,

Що це безкарно обійдеться все, – і вгору піднісши

Меч, цілим тілом подався за ним і рубає; троянці

Ахнули тут, і латини злякались, в напрузі чекає

Військо обабіч. Та меч віроломний зламався і був би

В розпалі бою бійця на загибель лишив, якби втечі

Він рятівній не віддавсь. Тікає він швидше за Евра,

Щойно побачив меча незнайому йому рукоятку

У безборонній правиці своїй. Чутка є, що коли він,

Вперше у бій вирушавши, сідав на запряжених коней,

То залишив, поспішаючи, батьківський меч свій удома

Й зброю Метіска, візниці, вхопив, і її вистачало,

Поки розсіяні тевкри тікали; в бою ж як зустрів він

Зброю Вулкана божисту, меч людський розбивсь від удару,

Наче крижина, на жовтім піску лиш поблискують друзки.

Тури, мов безумний, тікає зі страху по полю розлогім,

І то сюди, то туди він непевні заточує кола;

Бо навкруги уже тевкри густими рядами замкнули

Шлях перед ним, – і звідси – болото велике, а звідти –

Мури стрімкі оточили. Еней, хоч коліна, стрілою

Ранені, недомагають, а часом і біг зупиняють,

Розгарячившися, кинувсь в погоню й сягає ногами

В п’яти того, що зі страху тікає. Як гончий собака

Оленя в закруті річки догонять, або в загороду

З пір’я червоного гавкотом вже зажене безугавним,

Той же, засади злякавшись і кручі над берегом річки,

Тисячу раз навмання то у цей, то у той бік стрибає.

Скорий умбрієць, проте, біля нього, вже дише на нього,

Ось-ось ухопить, здається, вхопив, уже клацнув зубами, –

Клацнув усе ж таки марно. І от тоді вереск великий

Зчиниться, берег і озеро аж відгукнуться, аж небо

Галасом тим залунає. Так Турн утікає й при цьому

Лає рутулів усіх, поіменно їх кличе, благає,

Щоб хтось подав йому меч його, всім їм відомий.

Еней же Смертю на місці загрожує кожному, хто лиш підійде.

Всім їм, у жах оповитим, грозить він, що місто зруйнує,

Й Турнові вже наступає на п’яти, хоч сам весь у ранах.

П’ять раз оббігли туди вже й сюди і назад завернули.

Не про малу нагороду-бо тут, не про жарти ідеться:

Бій за життя і за Турнову кров тут ведеться завзятий.

А до Юнони тим часом, яка на бої споглядала

З хмар золотих, так промовив Олімпу володар могутній:

“Де ж бо, дружино, кінець цьому? Й що тут лишається, врешті?

Знаєш ти добре сама й признаєшся у тому, що богом

Рідним цієї країни судилось Енеєві бути.

Доля його понад зорі аж винесе. Що ж ти готуєш?

Що за надію ти маєш, заклякнувши в хмарах холодних?

Чи випадало, щоб ранили бога смертельно, чи дати

Турнові вирваний меч, – бо Ютурна чи має без тебе

Силу яку, щоб знов переможені сил набирали?

Все це, нарешті, облиш і послухай мойого прохання:

Хай твого серця не сушить прихований біль, із солодких

Уст твоїх хай не виходять до мене сумні оці скарги.

Все до межі вже дійшло. Могла ти троянців гонити

Всюди, по землях, по морю, і війни страшні учиняти,

Дім руйнувати, весілля мішати зі смутком, – цього я

Більш не дозволю”. Так мовив Юпітер. Сатурнова ж донька

Очі додолу спустила та й каже: “Тому, що я знала,

Можний Юпітере, цю твою волю, нерадо я Землю

Й Турна лишила. Не бачив би ти, як сиджу я самітна

На небесах і зношу тут правду й неправду. В вогненну

Хмару сповита при самих рядах я б стояла й тягнула

Тевкрів у битви нещасні. Я бідному братові поміч,

Правда, Ютурні порадила дати, дозволила й більше –

Зважитись, щоб рятувати життя нещасливому брату;

Та не веліла я їй, щоб лук натягала й пускала Стріли.

Що так воно є – клянусь джерелом невблаганним

Стікса самого. Для нас же, небесних богів, це єдина

Клятва священна. Але відтепер я усім поступаюсь

І ненависні лишаю бої. Одного лиш прошу я, –

Й жодним одвічним законом тут доля не в’яже нікого, –

Лиш задля Лацію й гідності влади твоїх же підданих.

Скоро вже мир укладуть між собою щасливим подружжям, –

Хай вже так буде, – як згоду й закони складуть, не наказуй

Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення,

Мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись.

Лацій хай буде й альбанські царі хай будуть тут вічно,

Римський хай рід італійською доблестю буде могутній.

Троя пропала, дозволь їй пропасти із іменем разом”.

Каже, всміхнувшись, творець і людей, і всієї природи:

“Справді, сестра ти Юпітера й друга Сатурнова парость,

Гніву-бо в грудях твоїх аж цілі клекочуть потоки!

Але вгамуйся і викинь із серця цю лютість даремну.

Дам, чого хочеш, і сам, переможений, здамся охоче.

Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці,

Й зватися будуть, як звались. Лиш кровно із ними змішавшись,

Тевкри поселяться тут. Лиш закони й священні обряди

Дам їм усім і в мові єдиних зроблю з них латинян.

Вийде відціль таке плем’я, з авзонською змішане кров’ю,

Що благочестям, побачиш, богів і людей перевищить.

Жоден народ тебе так, як вони, шанувати не буде”.

Згоду Юнона дала на це радо й свій погляд змінила,

Й, хмари лишаючи, вийшла вона із небесних просторів.

Та не вгаває Еней і виблискує ратищем довгим,

Мов ціла жердь, і так промовляє із гнівом у серці:

“Турне, чого тут чекати, чому зволікаєш? Змагатись

Треба не в бігу, а зброєю гострою зблизька. Зміняйся,

В що лиш захочеш, зроби все, що вдієш відвагою й хистом,

Хочеш на крилах злетіть аж до зір чи у землю заритись?”

Той же, лише головою хитнувши: “Не грізне, зухвальче,

Це твоє слово гаряче, а грізні богове для мене,

Грізний Юпітер”. І більше ні слова, оглянувсь на давній

Камінь великий, – він в полі межею стояв випадково,

Щоб суперечку за ниву рішати. Взяло б його ледве

Шість пар на плечі добірних мужів, що земля їх зродила.

Він же у руку тремтячу вхопив і, розбігшись, підскочив

Вгору, і кинув на ворога. Та не пізнав себе зовсім

Ані у бігові, ані в ході, коли скелю велику

Кидав, вхопивши з землі, – затремтіли коліна, й застигла

Кров, наче лід той холодна, і камінь, що Тури у повітря

Кинув ним, не пролетів всього поля між ними, не вдарив

Так, як належить. Неначе у сні, як нічний відпочинок

Зліплює втомлені наші повіки, й здається нам, ніби

Хочемо бігти кудись, у розгоні і серед напруги

Падаєм ми у безсиллі; язик нам не служить, і більше

В нашому тілі знайомої не вистачає нам сили,

Голос із уст не виходить, не можемо й слова промовить.

Так ото й Турнові, в чім не шукав би дороги рятунку

Він у своєму завзятті, то злюща богиня відмовить

Успіху. Всякі чергуються в серці його почування.

То на рутулів подивиться він, то на місто; зі страху

Він зволікає й тремтить, неминучого ждучи удару.

Стежки до втечі не видно, ні сили на ворога стати,

Ні колісниці нема, ні сестри, що піклується нею.

Поки вагавсь він, Еней замахнувся і спис смертоносний,

Простір очима відмірявши, кинув, вперед нахилившись

Тілом усім. Не свище так камінь, із пращі на мурах

Кинутий, ані від грому не йде такий гул у просторі, –

Спис той летить, наче вихор із чорної хмари, и несе він

Смерть неминучу. Він панцира край пробиває і крайні

Кола щита семирядні, й стегно він із свистом проймає.

Збитий ударом із ніг, підломивши коліна, на землю

Тури величезний звалився. Із зойком зірвались рутули,

Зойк цей аж гори відбили, і гомін його розійшовся

Ген по високих горах. Від землі він тепер у покорі

Очі підвів і, з благанням правицю до нього простигши,

Так промовляє: “На що заслужив я, приймаю, не буду

Ласки просить, покористуйся правом. Проте, якщо, може,

Згадка про батька зворушить тебе, то благаю, – у тебе

Теж був старий такий батько Анхіс, – ти над старістю Давна

Май милосердя, й мене, чи як хочеш, лише моє тіло,

Світла позбавлене, рідним віддай моїм. Бо переміг ти, –

Свідки авзонці, як я простягав, переможений, руку.

Буде тобі за дружину Лавінія; далі не йди вже В злобі своїй”.

Суворий Еней зупинивсь, озирнувся

Й збройну затримав правицю. І стала поволі ця мова

Серце м’ягчити йому, коли зверху плеча він побачив

Ремінь злощасний і блиснули пояса бляшки знайомі

З хлопця Палланта, що Тури йому рани завдав, перемігши,

Й в себе на плечах носив цю з ворога зняту відзнаку.

Щойно очима Еней упізнав оту здобич воєнну,

Пам’ятку бою гіркого, розпалений гнівом шаленим,

Грізно він скрикнув: “То звідси ти в зброї, що зняв з мого друга,

Вирватись хочеш? Паллант тебе в жертву приносить цією

Раною, метиться Паллант, випускаючи кров цю злочинну”.

Так промовляє і з люттю в наставлені груди ворожі Меч заганяє.

А в Турна ослабло й застигло все тіло,

Дух застогнав і до тіней понурих подавсь неохоче.

Готуємося до роботи з твором

1. Розкажіть про вплив грецької цивілізації на римську.

2. Схарактеризуйте золоту добу А́вгуста. Як економічне процвітання Риму вплинуло на розвиток мистецтв?

3. Якою бачилася Августу роль мистецтва в житті суспільства?

4. Що вам відомо про життя видатного римського поета Вергі́лія?

5. Розкажіть історію створення епічної поеми “Енеїда”. Яку мету переслідував Вергілій, працюючи над цим видатним твором?

6. Які сюжети лягли в основу поеми Вергілія? Поясніть, чому міфи про троянців та одного з їхніх вождів Енея були надзвичайно популярними в Римі.

7. Поясніть зв’язок Вергілієвої “Енеїди” з Гомеровими поемами “Іліада” та “Одіссея”.

Працюємо над змістом твору

8. Хто такий Ене́й і яка доля спіткала його після падіння Трої?

9. Яку роль суджено було виконати легендарному Енею в історії Риму?

10. Прочитайте пророцтво Анхіза. Як у творі автор доводить, що правителі Риму Юлій Цезар і Август є нащадками Енея, а отже, мають божественне походження?

11. Проведіть паралель між сценами двобоїв Ахілла і Гектора та Енея і Турна.

12. Поясніть роль богів у розвитку подій поеми.

Узагальнюємо і підсумовуємо

13. Як у поемі Вергілія “Енеїда” пояснюється зв’язок римлян і троянців?

14. Прокоментуйте, як міфологія стала підгрунтям для римської державності.

15. Чому, на вашу думку, для володарів Риму було важливо вивести свій родовід від богів і давніх героїв?

16. Доведіть, що Вергілій своєю поемою уславив Рим.

17. Доведіть, що на творчість Вергілія мали вплив давньогрецька і давньоримська міфології та поеми Гомера.

18. Поясніть значення творчості Вергілія для розвитку давньоримської культури.

Застосовуємо теоретичні поняття

19. Визначте віршовий розмір, використаний у поемі Вергілія.

20. Поясніть, чому твір римського митця називають героїчною поемою.

Виконуємо творчі завдання

21. Уявіть, що перед вами завдання уславити свій рід. Придумайте невеличку оповідь, згідно з якою ви походили б від славних предків.

22. Якого емоційного забарвлення набуде ваша оповідь: іронічного, радісного, урочистого, смутного тощо? Відповідь обгрунтуйте.

23. Запишіть свій вигаданий міф у робочому зошиті.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ЕНЕЇДА – Публій Вергілій Марон (70-19 рр. до н. е.)

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links