Теорія віршування – ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
Теорія віршування
СИСТЕМИ ВІРШУВАННЯ – способи написання віршів, які залежать від фонетичних особливостей національної мови. За способом творення ритму вірша розрізняють чотири основні системи віршування: метричне, тонічне, силабічне і силабо-тонічне. (Див. відповідні статті). В сучасній українській поезії переважає силабо-тонічна система, хоч використовуються й різні форми тонічної.
МЕТРИЧНЕ ВІРШУВАННЯ (від гр. metron – мірка) – система віршування, характерна для мов, у яких є короткі й довгі голосні (давньогрецька,
СИЛАБІЧНЕ ВІРШУВАННЯ (від гр. syllabe – склад) – система віршування, характерна для мов, у яких немає істотної різниці між наголошеними і ненаголошеними голосними, а слова мають постійний наголос (французька, польська, чеська та ін.). Ця система прийшла з Польщі в Україну, а з України – в Росію і залишалася панівною упродовж XVI – першої половини XVIII ст., поки не було доведено, що вона є чужорідною українській та російській
Ласкав єсть Бог в небі, || усим тим керуєт,
Чей ся надо мною || хоча й раз змилуєт.
(О. Падальський)
Силабічним віршем писали відомі українські поети Л. Баранович, С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Некрашевич, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін. Під впливом народної поезії цей вірш поступово руйнувався, набуваючи ознак силабо-тоніки. Реформу силабічного вірша в Росії здійснили В. Тредіаковський та М. Ломоносов у першій половині XVIII ст.
ТОНІЧНЕ ВІРШУВАННЯ (від гр. tonos – наголос) – система віршування, у якій ритмоутворюючим елементом є тонічний наголос. Характерна для тих мов, де наголошені голосні якісно відрізняються від ненаголошених і можуть стояти в слові на будь-якому місці (українська, російська, німецька та ін.). У первинній своїй формі тонічний вірш представлений у народній поезії. Поступово він проникає у літературну поезію, набувши нових рис і різновидів (акцентний вірш, тактовик, драбинка тощо). Характерні особливості сучасного тонічного вірша:
1) Ритм у рядках утворюється повторенням не складів або стоп, а мовних одиниць (слово чи. кілька слів), які несуть тонічний наголос. Тонічний наголос – це виділення силою голосу певних слів відповідно до їх смислового значення та ритмомелодики вірша.
2) Рими виконують допоміжну, ритмоутворювальну функцію.
3) Великого ритмічного і смислового значення набувають паузи.
СИЛАБО-ТОНІЧНЕ ВІРШУВАННЯ (від гр. syllabe – склад, tonos – наголос) – система віршування, характерна для мов, в яких слова мають чіткі граматичні наголоси (українська, російська, німецька, англійська та ін.). Ритм у рядку утворюється повторенням стоп з однаковою кількістю наголошених і ненаголошених складів. Стопи бувають дво – та трискладові. Назви їх запозичено з античного віршування: хорей (-U), ямб (U-), дактиль (-UU), амфібрахій (U-U), анапест (UU-). Найпоширеніша стопа – ямб. Силабо-тонічні вірші в українській поезії зустрічаються у творчості І. Некрашевича, Г. Сковороди та інших поетів XVIII ст., але повний перехід на силабо-тоніку здійснив І. Котляревський. Його “Енеїда” написана чотиристопним ямбом. Широкі можливості нової системи використали і надали їй великої виразності поети XIX-XX ст. Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, П. Тичина, Μ. Рильський та ін.
СТОПА (від гр. pes – нога, ступня) – ритмічна одиниця вірша, яка складається з рівної кількості довгих і коротких голосних – в античному віршуванні, з наголошених і ненаголошених складів – у силабо-тонічному віршуванні. Назва походить від давньої традиції відбивати ногою (стопою) такт вірша.
ЯМБ (від гр. jambike – назва музичного інструмента) – в античному вірші – двоскладова стопа, що має короткий і довгий голосні звуки, в силабо-тонічному віршуванні – двоскладова стопа з наголосом на другому складі.
Двостопний ямб:
Хвалив|ся кіт,
Що він убрід Дніпро перебреде. Та як пішов –
І не прийшов, Нема кота ніде.
(П. Воронько)
Тристопний ямб:
Із тре|петно|ї ти|ші, Немов у синім сні – чотири Ярославни в соборі на стіні.
(О. Левада)
Чотиристопний ямб:
Співець | вели|кий, син |наро|да,
Він і в неволі не мовчав,
А вколо лютилась негода, І ворон сторожем літав.
(X. Алчевська)
П’ятистопний ямб:
Встають | мої | світан|ки кор|чува|ті, Життя, і праця, й помисли мої,
Зростає внук, йому на рученята
Кладуть дарунки сиві солов’ї.
(А. Малишко)
Шестистопний ямб:
Я не | люблю | тебе, | нена|виджу, | берку|те!
За те, що в груди ти ховаєш серце люте…
(І. Франко)
Найчастіше поети звертаються до чотиристопного ямба, дуже гнучкого і виразного. П’ятистопним неримованим ямбом зазвичай пишуть і перекладають драматичні твори. Саме ним написані “Кам’яний господар” Лесі Українки, “Борис Годунов” О. Пушкіна, перекладені п’єси В. Шекспіра. Ямб – найбільш поширений розмір в українській і російській поезії.
ХОРЕЙ (від гр. choruios – танцювальний, від choros – хор) – в античному вірші – двоскладова стопа, що має “довгий і короткий склади ( ), у силабо-тонічному віршуванні – двоскладова стопа з наголосом на першому складі ( ). Хорей буває різний – від двостопного до шестистопного. Кількістю стоп у рядку визначається тональність вірша: двостопний хорей передає динаміку, напругу, шестистопний – спокійну розважливість.
Двостопний хорей:
Всіх гу|кайте,
Всіх скликайте…
Хто там ззаду?
Кулю – гаду!
Хто там ззаду?
(О. Олесь)
Тристопний хорей:
Тихо | стало | в гаю:
Пташка не співає;
Сумно стало в хаті:
Милої немає.
(А. Бобенко)
Чотиристопний хорей:
Гомін, | гомін, | по діб|рові,
А над полем все заграви,
А над полем все заграви,
Пожовтіли буйні трави.
(А. Малишко)
П’ятистопний хорей:
Я що|дня з го|ри і|ду на | працю,
Через міст, крізь білий вогкий дим,
Де внизу заливчасто іскряться
Сині змійки – рейки і дроти.
(Забіла)
Шестистопний хорей:
Василь|ки у | полі, | василь|ки у |полі,
І у тебе, мила, васильки з-під вій,
І гаї синіють ген на видноколі,
І синіє щастя у душі моїй.
(В. Сосюра)
Найчастіше зустрічається чотиристопний хорей.
ДАКТИЛЬ (від гр. daktylos – палець, міра довжини) – в силабо-тонічному вірші трискладова стопа з наголосом на першому складі (-UU).
Спи, мій ма|лесенький, | спи, мій си|нок…
Я розка|жу тобі | безліч ка|зок.
(Олександр Олесь)
В античній поезії – трискладова стопа,
У якій перший склад довгий, а інші короткі.
АМФІБРАХІЙ (від гр. amphi – кругом, brachys – короткий) – в силабо-тонічному вірші – трискладова стопа з наголосом на середньому складі (U-U).
Нам зорі | на чола | поклали | печать, і зорі | нам світять | в дорогу.
(В. Сосюра)
В античному віршуванні – трискладова стопа з короткими голосними в крайніх складах і довгим – у середньому.
АНАПЕСТ (від гр. anapaistos – обернений, відкинутий назад) – в силабо-тонічному вірші – трискладова стопа з наголосом на останньому складі (UU-).
Наша ціль | – людське щас|тя і во|ля,
Розум влад|ний без ві|ри осной,
І братер|ство вели|ке всесвіт|нє,
Вільна пра|ця і віль|на любов.
(І. Франко)
В античному віршуванні анапест – трискладова стопа, в якій третій склад довгий, а перший і другий короткі.
РИМА (від гр. rhythmos – розміреність) – звуковий повтор в кінці двох чи кількох віршових рядків. Рима має ритмомелодійне і смислове значення, надає віршу емоційної виразності. Існують різні принципи класифікації рим. За співзвучністю звуків у клаузулі рими поділяються на точні (повні) і неточні (неповні) (юр|бою – бою; хо|лодний – сьогодні). За місцем наголосу в клаузулі розрізняють рими чоловічі – з наголосом на останньому складі (слова – голова), жіночі – з наголосом на другому складі від кінця (долі – тополі), дактилічні – на третьому складі від кінця (гімназичному – незвичному), гіпердактилічні – з наголосом на четвертому складі (батьківського – дядьківського). Залежно від структури рими бувають прості і складені (пора – гора, добою – до бою). За розташуванням у рядках вони поділяються на парні або суміжні (аабб), перехресні (абаб), кільцеві або оповиті (абба). Співзвучність на початку рядків прийнято називати початковою римою:
Мій туман,
Мої луки вологі,
Мої мрії,
Мій смуток,
Мої вічні тривоги.
(J. Муратов)
Співзвучність слів в одному рядку називають внутрішньою римою.
У сучасній поезії поширена коренева рима, у якій співзвучні наголошені кореневі частини слів: вітер – віщий, митися – митниця, бачити – бавитись.
Вірш без рими називається білим віршем.
ВНУТРІШНЯ РИМА – співзвучність слів не в кінці, а в середині рядків. Самостійного значення внутрішня рима, як правило, не має, але надає віршу певної ритмомелодики.
Свято перемоги!
Стали ми на ноги!
Многі і многі дивуються з нас: звідки у нас соки? подвиги високі! –
Вороги ворожать, щоб народ погас.
(П. Тичина)
ЖІНОЧА РИМА – рима, у якій наголос падає на другий склад від кінця.
Дитя моє, ночі безсонні.
Дитя моє, лагідні ранки.
(Л. Костенко)
ЧОЛОВІЧА РИМА – рима, в якій наголос падає на останній склад. Називають її ще твердою і ямбічною: намет – очерет, позер – тепер, сни – весни.
МОНОРИМ (від фр. monorime – одна рима) – вірш, у якому всі рядки мають однакову риму. Часто зустрічається у східній поезії (в поемі ПІ. Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”). В українській і російській поезії використовується переважно в сатиричних та гумористичних творах.
СТРОФА (від гр. strophe – поворот, зміна) – група рядків вірша, об’єднаних завершеною думкою, системою рим та інтонацією. Назва походить від античної трагедії: пісні хору поділялися на дві частини – строфа і антистрофа. Перша виконувалась, коли хор рухався по сцені зліва направо, друга – коли повертався назад. Класифікуються строфи за формальною ознакою – кількістю рядків: двовірш (дистих), тривірш (терцина), чотиривірш (катрен), п’ятивірш, шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев’ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін. Крім того, існують особливі строфічні побудови: тріолет, рондо, рондель, сапфічна строфа, сонет, онєгінська строфа та ін.
СОНЕТ (від іт. sonare – звучати) – вірш, що складається з 14 рядків зі схемою рим абба – абба – ввг – дгд (можливі відхилення). Сонет виник у XIII ст. в Італії і став однією з поширених форм світової поезії. Живучість сонета пояснюється не тільки досконалою формою, а й внутрішньою логікою розвитку змісту: перший чотиривірш – теза, другий – антитеза, заключні два тривірші – синтез, узагальнення думки. В українській поезії сонет з’явився в 30-х рр. XIX ст. у творчості поетів-романтиків, пізніше до нього зверталися майже всі визначні поети XIX і XX ст. І. Франко створив цикли “Вольні сонети” і “Тюремні сонети”. Цикл сонетів, що складається із 15 творів, прийнято називати вінком сонетів. Авторами вінків сонетів були українські поети В. Бобинський (“Ніч кохання”), О. Ведміцький (“На межі”), М. Терещенко (“Слово і слава”), М. Вінграновський (“Вінок на березі юності”), Д. Павличко (“Сонети подільської осені”) та ін.
Сонети пишуться п’ятистопним ямбом.
ВЕРЛІБР (від фр. verš libře – вільний вірш) – різновид вірша, в якому немає внутрішньої симетричності рядків (повторення стоп, як у силабо-тонічному вірші, чи складів, як у силабічному). Римоутворювальними елементами в ньому є змістові частини речення – слово чи група слів. Існують два види вільного вірша: метричний верлібр, або дольник, і дисметричний верлібр, або фразовик (акцентний вірш).
Перший – силабо-тонічний з частково зруйнованими стопами.
Вільно | ритмова|на мово, |
Найкраще | з земних | чудес,
Що слово | складаєш | до слова,- |
Ти не | дарунок | небес!
(Д. Загул)
Розмір вірша – амфібрахій, але деякі стопи неповні.
Другий – тонічний вірш з різною кількістю ритмічних наголосів у рядках.
Земле, | чую | тебе!
Ростеш | дубами | на косогорах
І мною | ростеш…
Ось моє | серце!
Пахнеш | цілющим | хлібом
І джерелом | з долини…
Вода | прозора!
(М. Сингаівський)
Верлібр з’явився в європейській поезії наприкінці XIX ст.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)