Тема вірності Батьківщині в поемі Миколи Вороного “Євшан-зілля”
“Євшан-зілля” – це поетична інтерпретація легенди про юного половця, якого взяв у полон Володимир Мономах. Життя хлопчика в чужині булоирозкішним: він ні в чому не знав відмови, жив у достатку. Усе було б гаразд, але на Батьківщині половця залишився батько, що дуже тужив за сином і хотів повернути рідну дитину, бо батьківська любов найсильніша в світі. І от гудець іде до Києва за юним паном. Усі спроби були марними – половець став русичем. Ні колискові, ні звитяжні пісні, ні батькові страждання не зачепили жодної душевної струнки, але
Микола Вороний хотів сказати, що обов’язок кожної людини – це любов до своєї
Автор ставить запитання: де взяти євшану для України? Зілля не допоможе, треба людей, які люблять Україну понад усе, не важливо, яка вона є, – багата чи бідна, привітна чи ворожа, прекрасна чи потворна, добра чи гнівна – це не суттєво; головне – зміст, а не форма, внутрішній стан. Діяти, а не говорити. Слова – вони пусті, позбавлені смислу, якщо не підкріплені ділом. Де взяти дійсно дійову людину, людину-патріота, для якої горе власної землі болить, як своє власне? Людину, яка вдихнула б запах степового с вшану і захотіла перетворити свою землю на степ, але не пустку, а широкий, безкраїй, вільний, від споглядання якого хочеться орлом полетіти до синього неба і з височини споглядати свою землю іі радіти квітучому краю. Душа співатиме від волі, свободи і не залежатиме від якихось незрозумілих химер, яких ми самі навигадували і говоримо, що це перешкоди, які в усьому винні. Але винна людина, що нічого не хоче зробити для себе, не те що для своєї країни. І доводиться летіти однокрилим пораненим чорним круком над випаленим, оголеним, розораним, спаплюженим степом…