Тема самітності в романі “Євгеній Онєгін”
Вони не виносили залежності, не завжди розуміючи, що їх несвобо-так – у них самих, у їхньому душі. Пізніше з’являються добутки ре-алистические, у яких письменники досліджують проблему взаимоотно-шений особистості й суспільства на більше високому рівні. Тепер їх цікавить уже не особистість, що прагне бути вільної від обще-ства; предмет дослідження художників – вплив суспільства на особистість. Так виникає й безсмертний образ Євгенія Онєгіна.
Наприкінці роману герой приходить до жахаючого висновку: він все життя був “чужий для
“Хто жив і мислив, той не може в душі не нехтувати людей” – до такого гіркого висновку приводить нас Пушкін. До-Нечно, лихо не в тім, що Онєгін мислить, а в тім, що він живе в такий час, коли мисляча людина неминуче приречена на оди-ночество. Йому не цікаво те, чим живуть люди посередні, але й знайти застосування своїм силам він не може, та й не завжди знає навіщо. Як результат – повна самітність героя. Але самотній Оне-Гин не тільки тому, що розчарувався у світлі, але й тому, що поступово він втратив можливість бачити щирий зміст у дружбі, любові, близькості людських душ.
Історія дружби Онєгіна й Ленского приводить нас до висновку, що ці два чоловіки дійсно були лише “від робити нема чого друзі”. “Ми почитаємо всіх нулями, а одиницями себе”, – під-черкивает автор. Дружба Онєгіна заснована на егоїзмі, а тому герой з такою легкістю дозволяє собі жартувати над почуттями Ленского, а потім, одержавши від друга картель, залишається лише ” недо-вільний сам собою”. Онєгін розуміє, що повинен бути розумніше, але тут втручаються світські подання про честь, які одер-живають верх над здоровим глуздом. Результат – передчасна смерть юного романтика.
Тетяна зовсім точно знаходить слово, що визначає Онеги-На, – “пародія”. Дійсно, Євгеній замінив щире на вигадане, життєве на літературне. Захоплений думкою про свою перевагу над людьми, Онєгін не зміг навіть відрізнити ис-креннюю любов Тетяни від звичної йому гри в “ніжну пристрасть”. Недосвідчена дівчина одержує сувору одповідь, а Онєгін навіть не обертає уваги на цей незначущий для нього епізод. Взагалі мало що його торкає, життя його йде розмірено, у ній немає місця страстям, є лише холодні міркування. Убивство Льон-Ского стає тим переломним моментом, після якого Оне-Гин уперше усвідомлює всю неправильність свого життя.
Довгі роки подорожі по Росії міняють героя. В останній главі ми бачимо іншого Онєгіна. Він знову знайшов здатність чувст-вовать, але його любов до Тетяни виникла занадто пізно. Його колишнє життя представляється йому строкатими картинками, у кото-рых немає нічого важливого, крім убитого Ленского й Тетяни, сидячи-щей у вікна сільського будинку. Автор розстається зі своїм героєм у тя-желую для нього мінуту, і відкритий фінал роману дозволяє нам сподіватися, що душу Онєгіна ще воскресне, а Бєлінський, до при-міру, взагалі думав, що Онєгін міг згодом примкнути до декабристів. Втім, на мій погляд, не це головне. Набагато важ-її не подальша доля Онєгіна, а той шлях, що пройшов герой у романі, і той час, що цей шлях визначило. Здивуй-Тельно, але всі читачі співчувають пушкінському героєві. Причина цього, як мені здається, у тім, що ми розуміємо, що Онєгін став “чужим для всіх” тому, що був вище багатьох людей, окружав-ших його, але це, у свою чергу, привело його до того, що й люди стали для нього чужими. Герой роману відгородив себе від посередній-ности, але закрив свою душу й для щирих почуттів. “Я думав: вільність і спокій заміна щастю”, – зізнається Онєгін Тетяні, починаючи усвідомлювати, що щире щастя полягає в стремле-нии знайти родинну душу.
Трагедія Онєгіна – це трагедія самотньої людини, але не ро-мантического героя, що біжить від людей, а людини, якому тісно у світі помилкових страстей, одноманітних розваг і порожнього вре-мяпрепровождения. А тому роман Пушкіна стає осужде-нием не Онєгіна, а того суспільства, що змусило героя прожити саме таке життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)