Тема “маленької людини” у творчості М. Ю. Лермонтова
Якщо говорити про таких письменників, як Гоголь і Достоєвський, то тема “маленького людини” постійно присутствует у їхній творчості. Лермонтов ставив перед собою інше завдання: покизать неабияку особистість, що страждає в бездіяльності, не бачачи смисла в житті, тому що для такий личности будь-яка діяльність – це мелочний дурниця. І все-таки Лермонтов один з перших у російській літературі торкнувся цієї теми. Образ Максима Максимича з роману “Герой нашого часу” незабутній. Уперше ми з ним знайомимося в предисловии до повісті
Автор встресподівається в шляху стриманого літнього офицера, що дає йому корисні совіти. Це Максим Максимич. Називаючи азіатів “бестіями”, виманивающими гроші на Горелку, він зайвий раз убеждает нас у тім, що занадто довго жив на Кавказі й добре знає вдачі й звичаї цієї країни.
Максим Максимич із первого погляду розташовує до себе своєю життєвою мудрістю, спокійної непритязательностью, умінням шануватися. Він рідко кому раскривает душу, але якщо полюбить, то навсегтак. Немов батько рідний, він опікує Белу, Печорина, підгодовує Казбича й Азамата. Тому-Те й запрошує його до себе в гості
Незважаючи на свій вік, він усього лише в чині штабс-капітана Максим Максимич не звик підлещуватися перед “сильними миру цього”, і хоча генерал Ермолов давно в опалі, Максим Максімович не боїться з повагою говорити про нього вголос. Він необразливий, простуватий, тому йому важко розібратися в складних почуттях Печорина. Одне він знає твердо: людей кривдити не можна. Коли він відговорює Печорина від порозкрадання Бели, розуміючи, що вона швидко Печорину знудить, він як би заздалегідь попереджає, що добром це не кінчится. Але в нього не вистачає сили волі наполягти на своєму або віддати строгий наказ, адже Печорин по положенню в міцності є його підлеглим.
Весь його протест виразився в тім, що він у присутності Печорина став надягати мундир і не приймав його в себе, як раніше, по-домашньому. Старий служака й чимала людина, Максим Максимич розуміє тільки одале, що він винуватий у смерті Бели не менше, ніж Печорин, і постійно казнит себе за це. Він давно простив Печорина, знаючи, що молоді люди ветрени й недальновидні, але себе він простити не може. Через кілька років він знову зустрічає Печорина й з радістю готовий кинутися йому на шию, тому що Григорий був йому як рідний син, але у відповідь одержує всього лише кілька ввічливих фраз і холодну посмішку.
Максим Максимич уражений, він не очікував того, що вони зустрінуться як чужі люди На мою думку, Печорину навряд чи була приємна зустріч: адже Максим Максимич – це мовчазний докір його далеко не благорідному вчинку. Не думаю, щоб у Печорина дійсно було кам’яне серце й він не мучився від свідомості, що даром загубив чисту душу. Я думаю, світський лиск, звичка глибоко ховати щирі почуття, природний такт не дозволили б Печорину розцілуватися зі штабс-капітаном при зустрічі. Печорин, страждаючи від жалости до Максима Максимичу, навмисне поставився до нього холодно. Але бідному старому далеко до цих тонкостей.
Він звик жити серед простого народу, це наклало й на нього самого якийсь відбиток. Середовище не завжди впливає положительно, навіть якщо від природи в людини багато добрих задатків Донечно, самотня людина частіше привязивается душою до людей, які зустрічаються на його шляху. Своєї добротієї й м’якістю він скоряє, його ласковая привітність і всепрощення – рідкі якості в жорстокому світі.
І якщо оповідача Максим Максимич спочатку зустрів сухо, був замкнут, небагатослівний, то в цьому розповіділась образа на Печорина. Він не очерствів душею, а просто побоявся знову до кого-небудь прирослися надовго. Штабс-капітан багато віддав Печорину душевного тепла, тому-те всіх молодих людей він рівняє по ньому.
Роки виработали в Максимі Максимиче осторожность і спостережливість, тому бути в близьких стосунках з попутником-оповідачем йому не хочеться, але постатечно душа його знову відтає, і він розповідає незнайомому чолостоліттю історію Бели. Дика природа Кавказу теж спосібствует зближенню Картини горя, любви, боротьби встають перед автором. Трагическая розв’язка неминуча.
По менінию багатьох, оповідач у романі – це сам Лермонтов. Якщо Печорин не зі своєї волі потрапив на Кавказ, те, видимо, і оповідач теж вигнанець? Він і Макцим Максимич попадають у заметіль, але досвідчений штабс-капітан не губиться. Вони зупиняються в першої потрапившишийся саклі, щоб перечекати непогоду. Про себе Максим Максимич оповіданнявает досить скупо.
Єдино, що ми довідаємося, що в нього немає сімейства й із дванадцяти років він не має звісток від батька й матері. Вірш Лермонтова “Завещание” написано від імені старого солдата. Його рядка можна віднести й до Максима Максимичу: Але якщо хто з них і живий, Скажи, що я писати ледачий, Що полк у похід послали И щоб мене не чекали. Бела й Печорин замінили Максим Максимичу сім’ю. Пройшло вже п’ять років, а він все пам’ятає про Беле, засмучується про неї. Неприборкані страсті лише на час замінили нудьгу Печорину, але незабаром він з тугою говорить: “Я сподівався, що нудьга не живе під черкеськими кулями, але дарма”.
Із цієї фрази можна сделать висновок, що Максим Максимич – хоробра людина, тому що він не часівале, як Печорин, а постійно живе під черкеськими кулями. Щиросердечна опустошенность – це лихо не тільки Печорина, а віяння століття. Штабс-капітан спрашивает в оповідача: “Невже тамошняя молодь вся така?
” І довідається, що розчарування стало модою, йому подражают, його “доношують”, як старе плаття. Жаліслива душа штабс-капітана жалує Печорина як дитини, що важко хвора й сам не рад цему. Максим Максимич розуміє, що Печорин не грав у моду, а був теж самотній, тому-те він і здався йому дуже близькою людиною. Образ Максима Максимича – один із кращих образів у росіянці литературе. Заслуга Лермонтова в тім, що він не показав його приниженим і оскорбленним Акакием Акакиевичем з гоголевской “Шинелі”, а побачив человекому, у якого своя важка доля, важке життя старого солдата, але дуже добре й чисте серце
(2 votes, average: 4.50 out of 5)