Течії в ісламі
Найбільш ранній і найбільший розкол був викликаний появою шиїзму (“шия” у перекладі з араб. – партія, секта). Шиїтський рух породжений невдоволенням персів до арабів-завойовників, тобто це було свого роду першим проявом анти-арабського руху в Ірані.
У шиїзмі вірять, що законними спадкоємцями пророка Мухаммеда – імамами – можуть стати тільки його кревні нащадки, а “обрані” громадою халіфи незаконні. Звідси і відкидання шиїтами Сунни, складеної при перших халіфах із переказів про пророка. Шиїзм дав ще кілька течій, панівною
Інші відгалуження шиїзму оформилися в різноманітні секти. Так, ісмаїліти (від імені її засновника Ісмаїла, VII ст.) сьогодні живуть у гірських районах Афганістану, Бадахшану й ін. Релігія ісмаїлітів грунтується на місцевих народних домусульманських вченнях і віруваннях.
Ісмаїлітська секта, у свою чергу, дала поштовх
На відміну від шиїтського напрямку, ортодоксальний іслам, що охопив велику кількість мусульман, називається сунізмом. Його прихильники визнають законність сун. Від сунізму утворилася мутазилітська течія (VIII-IX ст.). Ці сектанти стверджували, що Коран написаний людьми, доводили “справедливість” Бога, наявність власної свободи в людини. Але наприкінці IX ст. у халіфаті взяло верх реакційне фанатичне духівництво і мутазиліти зазнали переслідування. Вчення цієї секти вплинули на подальший розвиток мусульманського богослов’я.
У VIII-IX ст. у правовірному мусульманському богослов’ї склалися чотири школи: ханіфітів, шафиїтів, малікітів і ханбалітів (за іменами їхніх засновників). Остання з цих шкіл була перейнята духом крайнього фанатизму, буквального тлумачення релігійних догматів; вона зміцнилася серед відсталого бедуїнського населення Аравії. Школа малікітів, близька до школи ханбалітів, поширилася в Північній Африці. Дві інші школи, що поширилися в більш культурних областях мусульманського світу, допускали вільніше тлумачення вчення.
У той самий період в ісламі виникла містична, напівчернсча течія суфізму (“суфі” – груба вовняна тканина). У суфійському віровченні позначився вплив ідей маздеїзму, буддизму і навіть неоплатонізму. Суфії не приділяли великої уваги зовнішній обрядовості, а шукали істинного богопізнання, містичного злиття з божеством, надавали особливого значення іменам божим, що зустрічаються в Корані. На основі суфійського вчення почали утворюватися ордени мандрівних ченців (дервішів), представники яких незабаром перетворилися на шарлатанів, що обманюють і оббирають народ.
Із суфізмом був історично пов’язаний рух тариката (“тарикат” у перекладі з араб. – шлях). Спочатку це поняття означало благочестиве життя для спілку ваккя з богом, згодом до руху влилися фанатики, що проповідують “священну війну” проти християн та інших іновірців. Під прапором тариката, наприклад, вели війну імами на Кавказі проти росіян.
У ХVIII ст. в Аравії виникла течія ваххабітів, що висували протест проти заможних міських купців і багатіїв. Вони вимагали повернення до первісного прямого і простого тлумачення Корана, суворого дотримання обрядів і заборон, боролися з європейськими культурними впливами і т. п. Сьогодні ваххабізм є панівною релігією Саудівської Аравії.
У середині ХЇХ ст. у Персії зародився бабістський рух, у якому об’єдналися незадоволені селяни і міська біднота. Рух очолив Мохаммед Алі, що назвав себе посередником між людьми і Богом, покликаним проголосити людям новий за кой, а також закликав усіх мусульман до рівності й братерства. Рух бабістів незабаром був жорстоко придушений владою, а його керівники були страчені (1850 р.). Незважаючи на все це, ідеї бабістів були підхоплені, перероблені й новий рух, який назвали бекаїзмом, очолив Мірза Хусейн Алі. У цьому віровченні сильно відчувався вплив християнських ідей, тому що мусульманські догмати і правові норми зазнали значного пом’якшення: заклики до рівності між людь ми, непротивлення злу, прощення і любові до ближніх, відмови від насильства Бехаїзм посг/пово поширився в інтелігентському середовищі, а потім ним, як модернізованою редакцією ісламу, зацікавилися в Західній Європі й Америці.
За давніх часів у мусульманських країнах державну й церковну владу здійснював глава держави (халіф, падишах), що вважався спадкоємцем пророка. Штат його радників складало вище духівництво, тому і цивільне, і карне право грунтувалося на релігійному законі – шаріаті. За виконанням норм шаріату стежили мусульманські богослови. Сьогодні в ісламі найбільш гостро позначилися дві тенденції: у богословських колах пробивається ідея про право кожного мусульманина на іджтихад – самостійне судження щодо релігійних і правових питань, і знову теологами вивчається релігійний обов’язок мусульман – джихад.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)