Театр у моєму житті
Гарний режисер не може мати гарний характер. Н. Ворошилов “Життя – це театр, і всі ми в ньому актори”, – чи не так починається більшість міркувань про роль мистецтва в нашім житті, про його місце в просторі й часі. Але якщо це так, то хто ж тоді режисер цього яскравого й барвистого видовища? Хто цей незримий Майстер, уміло распределяющий ролі й однаково добре знаючі всі жанри й стилі?
Та й потрібно чи шукати відповідь, коли актори найчастіше незадоволені своєю грою. Здавалося б, у нашім житті, у цьому вирі подій, коли час порушує всі
Після чого став спокійно й послідовно робити проект можливим. Ця воістину захоплююча Історія почалася в 90-х роках, коли дві молоді дівчини Агата й Марына Микляшевские написали коротку історію, дію якої розверталося у звичайному метро. Це було невелике оповідання про групу хлопців, що приїхали в столицю для надходження в театральний інститут, про їхні проблеми, нелегку долю, про “принадності” життя у великому місті, де кожний коштує тільки за себе й де немає місця відкритому серцю
Хто знає, зложися всі по-іншому, і цей листок міг назавжди залишитися лише шкільним оповіданням, написаним у звичайному зошиті. Але доля підготувала йому іншу долю, і, з легкої руки польського режисера Янх-Ша Юзефовича, скромна історія перетворилася в “пекельну машину”, що засмоктує й розбиває людські серця своєю безпосередністю, простотою й правдивістю. Прем’єра польської версії мюзиклу відбулася навесні 1991 року
Це був вибух на сцені театру. Ще ніколи раніше режисер не виносив на суд глядача настільки відкриті речі, зрозумілі всім. Тут не було ніякої двозначності. Не було філософії
Це була просто історія. Її грали “хлопці з вулиці”, але саме тому це й було нестерпно складно. Через рік “Метро” уже гралося на Бродвее. І знову, тепер уже американські студенти, спускалися в підземку, ночували на ескалаторах і співали впереходах.
“Метро” ставало наркотиком. Воно поглинало молодих хлопців, змушувало покорятися й відкривало душі. У Москву “Метро” прийшло через шість років. Після прем’єри продюсер російської версії мюзиклу Катерина фон Гечмен-Вальдек сказала: “Я просто прокинулася один раз ранком і зрозуміла, що “Метро” треба або ставити зараз, або не ставити ніколи”. Улітку 1999 року по радіо “Максимум” пройшло оголошення про набір у мюзикл. На відбір прийшло біля двох тисяч чоловік
З них відібрали сто, потім п’ятдесят. Це були звичайні московські хлопці, причому багато хто з них потрапили в театр абсолютно випадково. “Я йшов по вулиці, – розповідає Олександр Куликов, виконавець однієї з головних ролей, – і побачив юрбу. Підійшов, запитав
Виявилося: іде набір. Теж устав у чергу. Мене не взяли, сказавши, що вже старо для молодіжного проекту
Я пішов у перукарню й перефарбував волосся. Прийшов другий раз… і от я тут”. Репетиції йшли по дванадцята година. Хлопці практично не бачили літа
Вони взагалі не бачили нічого. Крім сцени й балетного верстата. “У мене немає нічого, – говорить шістнадцятирічний Сергій Шестеперов, – мене кинула дівчина, я пішов з будинку, перестав учитися. Тепер моє життя – “Метро”.
Я ночую в театрі, їм у театрі. Я живу театром!” У проекті було задіяно більше трьохсот чоловік, зшито біля тисячі костюмів, витрачено більше мільйона доларів. І все це тільки для того, щоб показати найпростіше відбиття того, чого ми, бути може, ніколи не помітимо
Московська прем’єра відбулася восени 1999 року. З тих пор “Метро” іде вже дві весни. Щомісяця, три дні підряд, для нас відкриваються двері підземки, і ми поспішаємо спуститися й подивитися на себе зі сторони
Люди, що йдуть на “Метро”, абсолютно різні, але, як тільки відкривається завіса, вони все стають однаковими. Тут “тітки в брюликах” зливаються зі школярами в широких штанцях. Тут немає багатства, немає переваги. Тут, ‘відключаються пейджеры й телефони
Обривається зв’язок з тим, інший світом, і залишається лише темна сцена, голоси, пісні, почуття… А потім знову загоряється світло, і люди із заплаканими особами висипають на вулицю. Одні говорять, що це чергова “мильна опера”, інші не знаходять слів від замилування й просто зітхають, але й ті й інші вже назавжди у владі “підземки”. Особливо вразливі панянки після постановки проїжджають своєї станції
Їм теж хочеться сумувати, сміятися й любити разом з героями “Метро”. Вони вдивляються в обличчя людей у вагонах і часом починають їх по-справжньому любити. Проходять дні, і виникає непереборне бажання вертатися в театр знову й знову. У цю неділю “поїзд” знову “прибував” втеатр.
Я теж була “на станції”. Я “спускалася” в “Метро” уже третій раз. Я перемінила інститут і тепер надходжу на режисерський факультет. Це хвороба, і я не збираюся лікуватися. Я побачила “Метро” уперше рівно рік назад і з тих пор “їжджу” на ньому постійно.
Я притягла туди своєї коханої людини, і тепер ми разом поїсти пісні з “Метро”. Ми співали їх і там, у театрі, коли зал з посмішкою поглядав на нас. Ми вивчили напам’ять всі слова й жарти. Ми простягаємо один одному руки й знову йдемо в касу. Улітку буде набір у постановку: “Метро” грає ” Ромео й Джульетту” і, хто знає, бути може, нам повезе
А поки я живу тут, нагорі, нишком вставляючи в кожну постановку й у кожний Твір рядок з “Метро”, сподіваючись коли-небудь поставити його цілком. Говорять, що в гарного режисера повинен бути поганий характер, а це значить, що в мене є шанс
(1 votes, average: 5.00 out of 5)