“Талант Гофмана”
Ім’я Е. Гофмана нерозривно пов’язане з всесвітньою славою романтичної літератури. Жодна епоха не ставилася байдуже до творчості німецького романтика. Його творчість мала вплив на митців різних епох, часів, країн та напрямків, особливо на О. С. Пушкіна, М. В. Гоголя, М. Є. Салтикова-Щедріна.
У фантастичних пригодах, які трапляються з героями Гофмана, відбивається реальність. Автор відчуває несправедливість громадського порядку, і сили, ворожі людині, в його творах виступають у фантастичному образі.
Гофман – чудовий психолог, який
Гофман шукає ідеали у мистецтві. Ідеальний його герой – музикант, поет, який силою свого таланту творить новий світ, більш досконалий, ніж той, в якому він живе. Музика для Гофмана являє собою не тільки окрему тему, а й своєрідний, майже вселенський фон, який виражає собою внутрішню єдність
Тема художника і мистецтва стає центральною у творчості Гофмана. Трагедія справжнього художника, за Гофманом, полягає в тому, що його не розуміють ні при князівських дворах, ні в середовищі обивателів, занурених у дрібні турботи. І тому він так самотній.
Вже в оповіданнях першої збірки “Фантазії в дусі Калло” з’являється образ музиканта Крейслера – улюблений образ письменника, що увібрав в себе автобіографічні риси. Потім читач зустрічається з ним в “Крейслеріані”, написаній у вигляді нарисів, у романі “Життєві погляди кота Мурра”.
Жанр більшої частини творів Гофмана найкраще можна було б визначити придуманою письменником формулою “Казки з нових часів” або “Казки про реальний світ”. Це були саме казки з нових часів, тому що казкова фантастика була зручною формою вирішення найактуальніших проблем того часу. Гофман брав мотиви і з власної фантазії, і з казок і міфів, супроводжуючи все це то жахами, то романтичної іронією, то сатирою, то гумором.
Письменник залишається іронічним аналітиком – спостерігачем, що допомагає йому усвідомити процес переходу з реальності у світ, сконструйований свідомістю і фантазією, щоб не можна було прийняти одне за інше. Однак романтична іронія включала в себе і функцію відомого примирення з реальністю, оскільки не вимагала її зміни, а лише дозволяла творчому духу тимчасово перепочити в сяючій красі, щоб знову, повернувшись до реальності і знаючи її справжню сутність, дозволити собі і її сприймати іронічно. Але якщо теоретики романтизму підкреслювали нарочито ігровий, буфонадний аспект іронії, то у Гофмана іронія, не відмовляючись і від цієї ролі, завжди серйозніше і трагічніше.
Автор і сам усвідомлює правила гри, і читача постійно застерігає від зваблювання цією грою. Іронія Гофмана переростає в гротеск, соціальну сатиру, оскільки його герої – при всій їх умовності – чітко координовані соціально: міщанка Вероніка, досить заможний архіваріус з трьома доньками на шиї і бідний, вічно напівголодний, мрійливий, талановитий Ансельм в якості об’єкта їх домагань в новелі “Золотий горщик”. Саме ця сторона підкреслюється у фіналі казки.
Особливо ненависне Гофману було перетворення нормальних людей в механічно діючих катів або в безсловесних жертв, в бездуховних ляльок, в порожніх і пихатих обивателів і філістерів, не менш ненависна була стандартизація та бюрократизація відносин, які впевнено утверджувалася в феодально-бюргерській Німеччини. Письменник гостро відчував неприродність цих процесів і, мабуть, саме тому у його творах так часто зустрічається сатиричний гротеск. Одним з головних образів творів Гофмана є образ уявно неживої істоти, автомата, ляльки, яку неможливо оживити. Так, у новелі-казці Гофмана “Пісочна людина” головний герой Натаніель несподівано для себе закохується в ляльку. Але на відміну від Пігмаліона, оживити свою кохану любов’ю герой не в змозі. В результаті сама лялька захоплює Натаніеля у свій мертвий світ.
Гофман, як ніхто інший, демонструє своєю творчістю багатогранність можливостей романтизму. Він же переглядає основні ідеї романтизму і піднімається над ними, відкриваючи нові горизонти.