Так, жалюгідний той, у кому совість нечиста (по драмі “Борис Годунов”)
Борис Годунов змальований Пушкіним всебічно. Він прекрасний батько, що бажає щастя своїм дітям, справедливий і турботливий правитель, що думає про благо народу, але чому ж скрізь він терпить поражениенет щастя його дітям:
Я, може бути, прогневал небеса,
Я счастие твоє не міг улаштувати.
Безвинна, навіщо ж ти страждаєш
Говорить він дочки.
А ти, мій син, чим зайнятий
Це що
И в державі багато незадоволених.
Борис доходить висновку, що народу ненависний будь-який цар.
Живаючи влада для черні ненависна,
Вони любити
У самому повітрі витає обвинувачення, що Годунов убивця царевича Дмитра. Бояри не зважуються висловити це паную, їм їсти що втрачати, вони хочуть будь-якими засобами врятувати свої привілеї, місництво, близькість до трону.
У народі ж постійно бродить невдоволення своїм приниженим положенням, підпорядкованістю вся й усім. Часом воно виливається в бунти, що закінчуються нічим. Правителі вміють вчасно зупинити народ, улестити його не стільки дійовими заходами, скільки сиюминутными подачками й обіцянками. Шуйский дуже добре пояснює Борисові сутність народу:
…безглузда
Мінлива, заколотна, марновірна,
Легко порожній надії віддана.
Миттєвому вселянню слухняна,
Для істини глуха й байдужа,
А байками харчується вона.
Пушкін у трагедії Борис Годунов дуже точно визначив і показав народний характер. Вічно незадоволені існуючою владою, люди готові піднятися на її знищення й бунтують, вселяючи жах у правителів, і тільки. А в результаті самі ж залишаються скривдженими, тому що плодами їхньої перемоги користуються бояри й родовиті дворяни, що коштують при троні государя.
Народу ж залишається одне мовчати.
Вустами Годунова Пушкін говорить очевидну й гірку істину:
Ні, милості не почуває народ:
Твори добро не скаже він спасибі;
Грабуй і страти тобі не буде гірше.
А чи не вища це истинаведь що б не робив государ, плодами цих справ користується його найближче оточення, а до народу блага не доходять. Від цього маси завжди незадоволені існуючої й мріють про кращий.
Олександр Сергійович Пушкін зумів геніально показати сутність протистояння народу й влади, їхній вічний антагонізм.
Проходять роки, десятиліття, століття, але в цьому плані нічого не міняється.
Завжди народ до смятенью схильний;
Так борзий кінь гризе свої бразды;
На владу батька так отрок обурюється;
Але що ж
Конем спокійно вершник править,
И отроком батько велить.
У цьому філософському добутку автор міркує про сутність влади і її впливі на самого правителя, про незаконне сходження на престол і вічний страх перед втратою трону. А тут ще пролилася кров царевича Дмитра. Усе в цьому обвинувачували Годунова, і Шуйский, посланий розслідувати це лиходійство, виявив тому підтвердження, але в той же час спасував при зустрічі із царем Борисом, так він пояснює свою слабість Воротынскому:
…Я в Углич посланий був
Досліджувати на місці ця справа:
Наїхав я на свіжі сліди;
Все місто був свідок злодеянья;
И, возвратясь, я міг єдиним словом
Викрити прихованого лиходія.
Шуйский дуже прозоро натякає на причетність до угличскому вбивства пануючи Бориса, а сам зізнається, що в Москві не зміг викрити винуватця, тому що:
Він, зізнаюся, тоді мене збентежив
Спокоєм, безсоромністю нежданої,
Він мені в очі дивився, начебто правий…
Олександр Сергійович Пушкін дотримується історичної версії, що вбивство царевича Дмитра, спадкоємця престолу, необхідно було Борисові Годунову, що жадає владі. Шуйский із сарказмом говорить:
Борис не так-те боязкий!
Яка честь для нас, для всієї Русі!
Зять ката й сам у душі кат,
Візьме вінець і бармы Мономаха…
Бояри бояться сказати правду Годунову, побоюючись за своє положення, але юродивому нема чого втрачати, і він відкрито говорить цареві те, що думає більшість у Російській державі:
Борис, Борис! Николку маленькі діти кривдять…
Вели їх зарізати, як зарізав ти маленького царевича.
Тут відкриваються щирі взаємини влади й народу. Незважаючи на те що Годунов прекрасний сім’янин і батько, прогресивний політичний діяч, що хоче знищити місництво, призначаючи худорідного Басманова воєводою над родовитими боярами:
Пошлю тебе начальствовать над ними;
Не рід, а розум поставлю у воєводи…
Він не почуває себе впевнено. Народ, що тимчасово підпав під чарівність пануючи, незабаром стає незадоволений правлінням Бориса. У монолозі Годунова автор розкриває суть вічного протистояння народу й правителя. Чернь завжди незадоволена владою, обвинувачуючи її навіть у тім, у чому вона неповинна. Годунов розуміє, що всього його зусилля зберегти популярність у народі марні:
Я думав свій народ
У постачанні, у славі заспокоїти… але
Живаючи влада для черні ненависна.
Вони любити вміють тільки мертвих.
Божевільні ми, коли народний плескіт
Иль затятий крик тривожить серце наше!
Навчений досвідом, Борис розуміє, що не коштує правителеві шукати любові в мас. Він повинен лише бути справедливим, що піклується про благо держави, а всім догодити неможливо, завжди найдуться скривджені й незадоволені. І Годунов пророчо говорить:
Серед мирських сумів заспокоїти;
Ніщо, ніщо… єдина тільки совість.
Так, здорова, вона восторжествує
Над злобою, над темним наклепом.
Але якщо в ній єдина пляма.
Тоді лихо! Як виразкою моровой
Душа горить, наллється серце отрутою…
И хлопчики криваві в очах…
Так, жалюгідний той, у кому совість нечиста.
Це основна думка трагедії Борис Годунов. Росії необхідна міцна влада, але не замішана на крові, а інакше все розсиплеться в порох такий невблаганний закон життя.
Пушкін показує, що рушійною силою історії є народ, і він же завжди залишається в програші. Плодами його праці користуються правителі, вискочки й пройдисвіти. Вони спливають із небуття й ідуть, а народ мовчить, тому що не в силах що-небудь змінити самостійно, а щирих героїв, самовідданих борців за загальне щастя ні, вони, може бути, з’являться пізніше. Поки ж народу залишається чекати, терпіти, сподіватися тепер… на Лжедмитрия.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)