Сюжетний аналіз балади “Людмила”

“Що не говори, – писав Пушкін Рилєєву, – Жуковський мав рішучий вплив на дух нашої словесності, до того ж перекладний склад його залишиться завжди зразковим”. Колумбом, що открили “Америку романтизму”, назвав Жуковського Бєлінський

Перші вірші й елегії Жуковського відразу ж придбали величезну популярність. Молоді поети охоче переймали манеру Жуковського. А коли в 1808 році з’явилася його перша балада – “Людмила”, першість Жуковського в поезії ще більше усталилося.

Ця балада – чудовий приклад того, як можна

представити відомий сюжет, залишаючи проте добуток самостійним. У ньому мотив мертвого нареченого є основним, але несе велике значеннєве навантаження. На такий висновок наштовхує вже сама форма добутку, місце цього сюжету в загальній композиції: в “Людмилі” мертвий наречений, що веде дівчину за собою в могилу, – реальність, що одночасно є романтичною вигадкою. Тобто композиційно розглянутий сюжет в “Людмилі” – основної і єдиний

По ролі “голубочка” у що відбувається (позбавляє сили загрозливій дівчині мерця) легко можна зробити висновок про його протилежність силам тьми, представленим

в образі мерця, і про близькість до Бога, про ангельську його природу (адже він з’являється саме для порятунку дівчини, і він набагато могущественнее мерця). Відповідно Бог і взагалі проблема божественної зумовленості грають не останню роль вбалладе.

Людмила практично по добрій волі віддається у владу Дияволові. До тьми (у Пекло) Людмилу веде непокору, протиставлення себе Творцеві – у буквальному значенні тому, хто створив мир, людей і, природно, розпоряджається долями живучих, адже тільки при такому розкладі абсолютно ясна безглуздість вимог. Бог у цій баладі не з’являється, але його присутність відчувається настільки, що можна навіть обрисувати цей образ: по-перше, він, відповідно до християнської релігії, “правосуден”, а в других, “зла не творить”. Він у кожному разі на стороні людини. Людмила сама вибирає собі шлях. “Розступися, моя могила; труна, відкрийся; повно жити”, обгрунтовуючи свій вибір тим, що “з милим разом – усюди рай”, і Бог іде їй назустріч – він милосердний і вірить влюдей.

Перед нами переосмислення понять Раю, Ада, Бога людиною в сиюминутном жагучому пориві: “Що, рідна, борошна пекла? Що небесна нагорода? З милим разом – усюди рай; з милим розно – райський край безвідрадна обитель. Ні, забув мене Рятівник!” – у наявності різниця між людським і божественним поняттям про щастя. Якщо божественне щастя – категорія абсолютна, то необхідне Людмилою – сиюминутное. Це усвідомлює матір Людмили, не осліплена пристрастю; “Дочка, воспомни смертна година; коротко життя цей страданье; Рай – смиренним воздаянье, Пекло – бурхливим серцям”. Вона й дає дочки розумна рада: “”Будь слухняна небесам”. Людмила, уже зробивши вибір (хоча, очевидно, не зовсім розуміючи, чого вимагає: судячи з подальших подій, вона хотіла бачити живого нареченого поруч із собою у світі живих, а не себе померлої поруч із мертвим), не слухає мати й у підсумку залишається з улюбленим. Важко сказати однозначно, чи покаялася Людмила у своїх безрозсудних бажаннях, побачивши милого в труні, хоча вид його був їй страшний, але що Бог шкодує про неї, можна укласти із упевненістю: коли Людмила, кам’яніючи, “упала мертва на порох”, у небесах лунають “стогін і крики”. Сум про попавшей у Пекло по своїй нерозсудливості душі – так мені представляється цей “стогін”, а що душу Людмили попадає в Пекло, де обрекается на вічні борошна, з відомою часткою істини можна укласти з “вереску й скреготу під землею”. Фінальний Хор “покійних з могил”, виходячи зі сказаного, можна інтерпретувати як свідчення про те, що Бог іде назустріч людині/”Твій почув стогін Творець”.

Смерть Людмили (“година твій бив, настав кінець”) не божественне покарання за ремство на Творця, але результат виконання її бажання й, отже, аргумент на користь тези “смертних ремство безрозсудне”. Отже, людина вправі вирішувати, але його рішення безрозсудні й прирікають його на вічне борошно, тоді як доля, дане Богом, веде до абсолютного щастя

Жуковський прагнув жити так, щоб між його вчинками й тими ідеями й почуттями, які він сповідав і якими перейнята його поезія, не було розбіжності. Гуманність відрізняла суспільне й приватне поводження поета.. Він не один раз заступався за Пушкіна перед царями, його волно вала доля декабристів, Т. Шевченко, А. Герцена. Після загибелі Пушкіна він накидав вчерне повне гніву й гіркоти лист шефові жандармів Бенкендорфу, у якому виставляв назовні капосне й дріб’язкове тиранство, що отруїло останні роки життя генія й приведшее ктрагедии.

Гуманістичним ідеалам Жуковський залишився вірний до кінця днів. У його поданнях значущість і справжня цінність людини складаються у високій духовності, у шляхетних почуттях і помислах, він був переконаний, що “усе в житті до великого засіб…”. Людяність, по твердій упевненості поета, здатна перебороти всі перешкоди й забобони, наповнити прозаїчне існування змістом, окрилити й спрямувати до пошуків ідеалу

Прийшло час учити дівчинок, а засоби скромні. Жуковський погодився бути їхнім домашнім учителем…

Так почався піднесений і чистий любовний роман Жуковського й Маші Протасовой, що тривав до передчасної смерті його героїні в 1822 році. Катерина Панасівна, мати Маші, довідавшись про її почуття до Жуковського, заявила суворо й рішуче, що шлюб між закоханими неможливий через близьке споріднення. Ні угоди, ні підключення до них друзів, ні співчутливе втручання високопоставлених духовних осіб не могло похитнути рішення Катерини Панасівни Протасовой. Усякі надії на земний шлюб для скріплення “шлюбу духовного” були в Жуковського й Маші загублені назавжди.

Історія цієї романтичної любові знайшла відбиття в цілому циклі любовних пісень і романсів Жуковського. По них можна простежити всі перипетії цього почуття, глибокого й чистого у всіх його видозмінах. В “Пісні” 1808 року воно світлих, радісних, виконаних надій:

Мій друг, хоронитель-ангел мій,

Про ти, з якої немає сравненья,

Люблю тебе, дихаю тобою;

Але де для пристрасті вираженья?

У всіх природи красах

Твій образ милий я зустрічаю;

Чарівних бачу – у їхніх рисах

Одну тебе уявляюся

У цій любові, одухотвореної й чистої, зовсім приглушені всякі почуттєві відтінки. На першому плані тут спорідненість люблячих душ, своєрідна любовна дружба, у якій почуття безтілесне й ідеально. Образ коханої дівчини настільки владно опановує душою героя, що мариться йому скрізь: у красах навколишньої природи, у шумі міського життя. Поет настільки переймається думками й почуттями улюбленої, що розуміє її без слів: “Мовчиш – мені погляд зрозумілий твій, для всіх інших нез’ясований”. І навіть самого себе він сприймає її очами:

Тобою й для однієї тебе

Живу й життям насолоджуюся;

Тобою почуваю себе;

У тобі природі дивуюся

У наступній “Пісні” 1811 року, після відмови Катерини Панасівни, тональність поетичних почуттів рішуче змінюється убік меланхолії. Спершу звучать скарги поета на самітність і покинутость, але вони позбавлені егоїзму. Поет жертовно усувається, бажаючи улюбленої щастя, і просить лише про те, щоб вона не забувала його й зберегла до нього дружні почуття:

Про милий друг! тепер з тобою радість!

А я один – і мий сумний шлях;

Живи, вкушай безневинного життя насолода;

У душі не змінися; гідна щастя будь…

Але не відринь, у юрбі зачаровува_ тобою,

Ти друга колишнього, зів’ялого душою…

Але гіркота фатальної розлуки, наростаючи, починає зм’якшуватися поволі іншим, лікуючим почуттям: неможлива, розбита тут, на землі, чиста любов не вмирає й може восторжествувати за труною:

Туди моя душа вуж усе перенесла;

Туди всечасное тягне мене желанье;

Там свидимся знову; там наше воздаянье;

Цією вірою сладкою повна в розлуці будь

Мене, мій друг, не забудься

Відгомони цього сумного роману звучать у багатьох творах Жуковського: у вірші “Плавець” (1812), в “Пісні” (1816), в “Спогаді” (1816), у баладах “Лицар Тогенбург”, “еолова арфа”, “ельвина й едвин”.