Сюжет “Гарри Поттер і Дарунки Смерті”
Можна сказати, мені повезло: період мого захоплення миром Гарри Поттера почався саме за лічені місяці до виходу на продаж останньої сьомої книги. Так що, з одного боку, мені довелось випробувати на собі ні із чим не порівнянне почуття приємного й схвильованого очікування, а після – теперішню ейфорію, коли заповітна свеженькая книжка в жовтогарячій обкладинці виявилася в мене в руці. З іншого боку, мені не довелося мучитися томливої “ламанням” багато місяців і роки, як це було з давніми вірними фанатами серії
Обсяг заключного тому
Примітно, що навіть у фінальній частині серії Роулинг продовжує розкривати таємниці минулого – як сказали б киноманы, “вставляти флэшбеки”. Це небагато ризиковано, тому що нові важливі відкриття перед самою розв’язкою можуть сприйматися читачами як “роялі в кущах” (є ще ходове вираження deus ex machina). Але Роулинг настільки вміло обгрунтовує всі знову, що відкрилися факти, роблячи відсилання до попередніх частин книги, що піймати автора на фальші зможе тільки дуже вуж затятий критик
Як не дивно, центральною фігурою “Дарунків Смерті” є не Гарри й навіть не лорд Волан-Де-Морт, а покійний у бозе наприкінці шостої книги професор Альбус Дамблдор. Він стає теперішньою зіркою цього тому – бере реванш за всі попередні книги, коли йому приділялася здебільшого статична роль мудрого наставник^-наставника-старця-наставника. Мені доводило чути, що сама Роулинг скаржилася під час роботи над сьомою книгою, що Дамблдор, нехай і мертвий, доставляє їй занадто багато проблем. Її можна зрозуміти: образ старого мага, що був кристально чистим протягом всієї серії, відразу перетворюється в самого, мабуть, неоднозначного й спірного персонажа серії. Можна сперечатися, наскільки добре вдалося авторові поставити Дамблдора “з ніг на голову”. Але в тім, що такий струс персонажа була продиктована сюжетною необхідністю, а не примхою автора, сумнівів немає: ну не міг добрий дідусь, яким виглядав Дамблдор аж до ” Принца-Полукровки”, протягом сімнадцяти років будувати холодний розрахунок на житті маленького хлопчика (а це є одним із ключових сюжетних відкриттів серії); от і довелося подредактировать сформований образ
Незважаючи на всі захвати, варто визнати один очевидний мінус: з погляду подачі сюжету “Дарунки Смерті” є однієї із самих невдалих книг серії. Події, незважаючи на їхню насиченість, створюють враження розмазаної по тарілці кашки, у їхній послідовності не простежується чіткої логіки сюжету. Але ж із самого початку книги про Гарри Поттере славилися саме філігранною структурою оповідання. В “Дарунках” же дія місцями “просідає” так сильно, що впору було б кричати: “Варта, автор втрачає хватку!” – якби цей тім не був заключним. Початок книги дуже динамічне й що затягує, фінал і зовсім фееричен – але от середина з усією її безглуздою біганиною, безцільними шумуваннями героїв туди-сюди й накопиченням випадків на цьому тлі виглядає як проплешина на галявині
Отже, що ми маємо в підсумку?.. А маємо – дуже гідне, міцно збите завершення чудової серії. Не без деяких сюрпризів і недоліків, але отут уже кожний судить сам. Автор мистецьки зводить воєдино й завершує всі сюжетні лінії (хіба що епілог виглядає небагато не до діла), таємниці особистостей персонажів розкриті на всі сто, злісний ворог повалений, добро восторжествувало… а ми, прості читачі, многому навчилися, пережили разом з героями всі пригоди й прикрості – і щиро вдячні тої, завдяки чиїй майстерності в нашім житті були ці незабутні мінути