Будь-яка людина, прийшовши в цей світ, через якийсь час відійде у небуття. Що вона залишить після себе? Яким буде її життєвий шлях між початком і кінцем? Як вона примножить людський інтелект? Яким чином прислужиться вічним істинам? Такі чи подібні запитання ставить собі та іншим кожна мисляча людина. Яким же був шлях того, хто дав таку своєрідну відповідь на сумарне запитання; як ти, людино, відбудешся у світі? А відповідь була дивна: “Світ ловив мене, та не піймав”. Так, не піймав, хоч дуже хотілося замкнути до золотої клітки Григорія Савича
Сковороду – одного з найцікавіших, найвидатніших українських діячів свого часу. Ця постать стоїть на межі двох епох в українській літературі – давньої та нової. З плином часу особистість цього письменника, мандрівного філософа не тьмяніє, не губиться в давнині, а стає дедалі цікавішою, ще загадковішою, усе більше вабить до себе уми нових поколінь. Своїх сучасників Г. С. Сковорода дивував різносторонніми обдаруваннями, енциклопедичними знаннями і – що особливо важливо – абсолютною відповідністю між словом і ділом, між тим, що писав у художніх та наукових творах, і тим, як реалізовував це у власному
житті. Поет і прозаїк, байкар і філософ, композитор і співак, педагог і поліглот – усе це визначає багатогранну діяльність Григорія Савовича. Його творча спадщина належить не тільки Україні – вона є надбанням світової культури. Син козака із Чорнухи, що на Полтавщині, він увібрав у себе те найкраще, що містив народний досвід, додав власні здобутки і залишив усе наступникам. Опанувавши досягнення світової філософської думки, засвоївши народну мудрість, зафіксовану у фольклорі, Григорій Сковорода став одним із зачинателів нової філософської школи в Україні. Свої погляди Григорій Савович декларував не тільки у власне філософських творах (сімнадцяти трактатах і діалогах), а також у поезії, байках, в епістолярній спадщині. Одним з основних питань, що цікавили філософа, була реалізація особистості в житті, її щастя. Бо людина саме для цього приходить у світ. Сковорода дає простий, як дихання, і складний, як світобудова, філософський рецепт: “пізнати самого себе”. Цю ідею було висунуто ще давньогрецькими мислителями (Платоном, Сократом та іншими). Григорій Савович підхопив її і розвинув. Для чого людям самопізнання? Це питання не чуже народній мудрості. Для того, щоб усвідомивши свої здібності, нахили, обдарування, застосувати їх для праці серед людей. Це щось на зразок сучасної спеціалізації, професійної диференціації тощо. Таким чином філософ прийшов до ідеї “сродної” праці, вибраної відповідно до природних уподобань і задатків, яка зможе забезпечити високоякісні та корисні суспільству результати, а сама людина відчуватиме свою потрібність і задоволення від добре виконаної роботи. Г. Сковорода писав: “Щаслив, кто сопряг сродную себе частую должность с общею. Сіє сть истинная жизнь”. Цією ж думкою пройняті і його байки “Пчела и Шершень”, “Две Курицы”, “Орел и Сорока” тощо. Але часто даного природою мало, тоді людина повинна вчитися, щоб розвивати дане від народження. Праця, на думку Сковороди, є основою життя, його змістом, – це абсолютно вписується в систему народних уявлень про обов’язки людини. Український філософ так само вважав життя і працю нероздільними. Як людина, яка дотримувалася цього принципу і на практиці, а не лише в деклараціях, він скептично ставився до нероб, які нарікали на безрадісне існування. Показовим у цьому плані є переказ про випадок, який стався із Григорієм Савовичем. Один пан поскаржився йому на нещасне життя, на те, що ні влада, ні золото не зробили його щасливим. Філософ, вислухавши цю скаргу, приніс панові косу, вила, сокиру і поклав йому до ніг, сказавши, що єдиним джерелом людської радості є праця, і тільки зароблений у поті чола шматок хліба вилікує усі хвороби – душевні і тілесні. Філософія Сковороди мала практичне спрямування: вона навчала людей жити щасливо. Окрім праці – лікаря душі і тіла, людина для гідного життя повинна вдатися до ще однієї рятівної справи: перемогти злі інстинкти і йти шляхом добра, пам’ятаючи про доброзичливе ставлення однієї людини до іншої. У реальному житті Сковорода підтвердив це своїми дружніми стосунками з Михайлом Ковалинським, із простими селянами та людьми науки. Григорій Савович вірив у сили свого народу, пишучи, що, хоч він спить, але обов’язково прокинеться і збудує власне щасливе життя. У цьому допоможе його духовне начало, його ментальність – поняття, що, окрім іншого, включає і народну етику. Творчість Г. С. Сковороди, українського письменника і мислителя, мала хороший вплив на подальший розвиток української культури. Гуманізмом, духовною величчю, відстоюванням кращих моральних якостей людини дорога нам творчість Григорія Сковороди віддавна і до сьогодні.
