“Своєрідність поезії Василя Симоненка”
Дослідники творчості Василя Симоненка підкреслюють, що “з поверхні його поезія буде здаватися таки чисто традиційною”. І все ж ця зовнішня, формальна простота була б оманою, якби на її підставі хтось узявся б робити висновки про звичайну традиційність Симоненкової поезії, в якій не знайдеш нічого нового, без чого, властиво, поет і не існував би. Стверджуючи, що він сам не є прихильником формалізму, Симоненко по-своєму розумів цей термін: формалізмом він вважав у радянській поезії шаблон, повторення чужих банальних істин.
Поетичним
“Юність вчать – наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст”.
За простотою, майже класичною формою його віршів легко можна помітити ті елементи, що характеризують Симоненка як поета живої думки, свіжого й щирого слова. І це стосується не лише його громадянської лірики, а й віршів інтимних. Часом один рядок може свідчити про те, що поет живе у власному світі, у якому речі мають свої символи й знаки.
Прикметною рисою Симоненка-поета є його увага до семантики слова, на основі якої часто
Якщо інтимна лірика “Тиші й грому”, часто-густо позначена рисами учнівства, зачаровує передусім непідробною щирістю юного кохання, то в пізніших віршах, більш досконалих з погляду форми, приваблює філософська заглибленість, намагання зазирнути у власну душу:
“Я тікаю від себе, від муки і втоми,
Від крикливих окатих міст.
Я самотній бреду в білу папороть снів,
Я зрікаюсь всіх і цураюся всього,
Бо хочу побути нічим”.
Оце вміння простими словами сказати так багато, достукатися до кожного серця й докричатися до кожної душі найбільший талант і, власне, талан Василя Симоненка.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)