“Світ ловив мене, та не спіймав” (Г. Сковорода)
Бог вділив усіх грунтами –
Це пропасти може теж.
Жереб мій із бідняками…
Григорій Сковорода
…Світає. Ранок дихає свіжістю, повіває прохолодний вітерець, сумна верба купає в Мінозі свої зелені віти. Чути гелготання гусей… І сопілка, люба серцю сопілонька! Дитинство… Натруджені руки старенької мами, передчасно посивілий батько… Ну годі, годі вже. Пора…
Вітре-цигане, кличуть в дорогу
Гори високі, далекі краї,
Трави у росах, місяць і зорі,
Вогнища ночі й думи сумні…
І знову в дорозі мандрівний
Стоїть явір над горою,
Все киває головою,
Буйні вітри повівають,
Руки явору ламають.
А вербички шумлять низько,
Заколишуть мене в снах,
Тут тече потічок близько,
Видко воду аж до дна…
Країна. Тут пізнав Сковорода і “панську ласку”, і ненависть, і заздрість, бо бачив
Той безперервно стягає поля,
Той іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк…
Та нікого не боявся мудрий філософ, а тільки казав: “Я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам, похвально не подобатись поганим”.
Не раз хотіли заманити українського волелюба до “золотої клітки”, але не спокушавсь Сковорода ні різноманітними посадами, ні високими чинами – “своя сопілка та вівця дорожча царського вінця”. “Дивак, – гадали, – не від світу цього. Як можна відмовитись від теплого місця під сонцем, від благ, почестей?”. Та “не все те не вірне, що тобі не зрозуміле”. Свобода, вольність – ось справжня цінність, її не купити за всі скарби світу!
Що є свобода? Добро в ній яке є?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
Отак і мандрував вільний у думках своїх Сковорода від села до села. У сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці, уже не молодий, з палицею в руках, але… завжди замислений. І всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя… Не нажив народний мислитель ані золота, ані срібла, але не заради того й приймав його народ під стріхи свої: разом із Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Він відкривав простому людові свою бунтівну палку душу, полум’яним словом проповідував свої ідеї, розвінчуючи світ багатіїв і нероб.
І виламавши палицю із тину,
Він темними байраками пішов,
Кріпацьким діткам викладать латину,
Бентежити думками рабську кров…
Великий людинолюб і оптиміст, Григорій Савич переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності. Він сам відмовився від усього – не мав постійної домівки, родини, носив у заплічній торбині лише найпотрібніші речі й сопілку. Мабуть, саме в свободі, у відірваності від мирської суєти, бачив він своє щастя, і ніколи не жалів про такий вибір…
…Від села до села мчить курними шляхами Харківщини розкішна карета. У ній – петербурзький вельможа, посланець її величності – самої Катерини-цариці. Йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем Сковорода й запросити до столиці, щоб поставити “гострий розум” його На службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкувався.
Мчить карета від села до села, усе питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне:
– Був, але вчора пішов.
– Куди?
– Спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримітили…
Зрештою, недалеко від хутора, край дороги, на високій могилі, “запримітив” вельможа того, кого шукав. Він сидів-спочивав, поклавши книжку на коліна і заглибившись у читанні. Переказав йому посланець прохання її величності, а у відповідь почув невдячне:
– Передайте цариці-матушці, що я благодарствую. Рідного краю не покину, до Петербурга не поїду.
– Але ж вас запрошує сама ца-ри-ця! – вигукнув оторопілий вельможа. – Вас чекають щедрі царські нагороди, титули, маєтки!
– Я живу так, як учив і вчу інших… А ганятись розумній людині за багатством і славою дуже небезпечно… Шукав чиж солодкої їжі та красивої клітки і зрештою не помітив, як у неволю попав. Отож і мені: краще сухар із водою, аніж мед з бідою…
– Але ж ви, блукаючи серед чорного народу, носите свічку перед сліпими, а без очей не побачиш світла? Ви звонар для глухих, а глухому не до дзвону!
– Це ви так думаєте про народ, а я знаю інше: немає сну непробудного! Від усякого сну прокидаються, і хто спить, той не мертвий. Коли виспиться, то прокинеться!
Так казав мудрий Сковорода – пристрасний шукач правди, непохитний борець проти насильства і сваволі., Він зазнав у своєму житті досить переслідувань, заборон та обмежень. Гостре каміння, бур’ян, ще й колючки кидали йому під ноги, але зламати шанованого народом поета-любомудра, зробити з нього “придворного філософа” не зміг ніхто.
Хай прикладаються прочани
До переляканих ікон,
Хай прорікає Первозванний
Царів, панів, корону й трон, –
Та з палицею пілігрима
У нові села й городи
Прямує тінь неутомима
Григорія Сковороди.
“Світ ловив мене, але не впіймав”, – написано на його надгробку. І, справді, світ несправедливості, жорстокості, світ кріпосників і церковників, світ панів, вельмож, царів так і не зміг впіймати великого мислителя-вільнодумця у свої тенета…
Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Простує, занедбавши храми…
(2 votes, average: 4.00 out of 5)