СУСПІЛЬСТВО Й ОСОБИСТІСТЬ У ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ КУЛІША
СУСПІЛЬСТВО Й ОСОБИСТІСТЬ У ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ КУЛІША
ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРУ
Варіант 1
I. Оригінальність творчих пошуків Миколи Куліша.
II. Драми М. Куліша – величезна панорама життя:
1. Багатогранність образів.
2. Глибина проблематики.
III. Значення творчості М. Куліша для розвитку української драматургії.
Варіант 2
I. Драматургічний талант М. Куліша.
II. Модерний характер драматургії М. Куліша:
1. Розширення тематичних меж.
2. Різноманітність проблематики.
3. Своєрідний часопростір драматичних творів.
4.
III. Суспільство і особистість – основний конфлікт творів митця.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
У 1921 р. радянська влада розпочала роботу із забезпечення фактичної рівності. На X з’їзді РКП(б) було виголошено завдання “розвити й зміцнити в себе радянську державність у формах, що відповідають національно-побутовим умовам цих народів”. Однак реалізація цієї програми виявилась неможливою, оскільки “наявність численних кадрів старих партійних працівників росіян за походженням як у центральних установах партії, так і в організаціях компартій національних республік…
Необхідність цього процесу в Україні пояснювалася тим, що, за даними перепису, за мовною ознакою членів КП(б)У 1922 року своєю розмовною мовою російську назвали 79,4% членів КП(б)У, а українську – лише 11,3%. У більшості держустанов, громадських організацій, установ політосвіти, вищих і середніх навчальних закладів УСРР українською мовою не користувалися. Щоб попередити прихований опір українізації з боку урядовців, постановою ВУЦВК та РНК УРСР від 6 липня 1927 р. “Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури” вводилися конкретні санкції до порушників: “За ламання правил цього положення винні підлягають кримінальній відповідальності”.
Українізації сучасні українці можуть завдячувати тим, що їх мова і культура знайшли в собі сили пережити нову хвилю русифікації, котра за своїми масштабами набагато перевершувала всі попередні.
ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ
Письменник – це нервова клітина нації.
О. Гончар
Куліш досконало знав і відчував український світ, його дух і найглибші традиції.
Ю. Лавріненко
ЦИТАТИ З ТЕКСТІВ
Мокій відкриває Улі красу рідного слова: “Бринить” має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає – він високо, ледве видно – бринить… Можна сказати – аеро бринить. А то іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить… Або кажуть – думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна – бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню… Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче”.
(“Мина Мазайло”)
Наслідки соціальних змін в інтерпретації свідків подій:
“- Чули, що монашки казали?
– Аякже! У монастирі коні стоять, ігуменю замучено…
– А чули, знаки на небі появилися?
– Аякже! Хрест зоряний вночі й титла огняні, щоб ополчалися на комунію…
– А правда, що в одного чоловіка дитина народилася, стали хрестити, а воно на сокиру обернулося?
– На канат, я чула. Це знак тому, що багато ще люду загине на шибеницях…
– А сокира – то на кров, кажуть…”.
(“97”)
Один із прикладів божевільних марень Малахія:
“- Я вам забороняю продавати любов у коробкахі
– Яку любов?
– У коробках, кажу! Хіба не бачу – нагородили коробок на кохання, немов клозетиків. Де місяць? Де зорі, питаю? Де квіти? (Вийняв з кишені якусь саморобну дудку, задудів). Всім, всім, всім декреті однині забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев’яних, тим паче у фанерних коробках любов… Ні, не так. Щоб не зламати принципів нашої економполітики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тільки не в коробках, не законсервовану, а при місяцю, при зорях вночі, на траві, на квітах. Коли ж закортить кому вдень, то здебільшого там, де дзвонить у розгонах сонце і гудуть золоті бджілки, вдак: дз-з-з…”
(“Народний Малахій”).
ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ
“Наскрізний конфлікт драматургії М. Куліша – людина і час, складні колізії епохи. Увага драматурга зосереджена на трагічності чи трагікомічності існування штучно створеної радянської людини. Так, у “Патетичній сонаті” калейдоскоп смертей – Марини, Ілька Юги, Ступай-Ступаненка, Зіньки, Оврама – не тільки творить трагічний пафос п’єси, а й увиразнює думку автора про те, що його сучасник – постать глибоко трагічна, яка не може самореалізуватися в умовах існуючої системи. М. Куліш переконаний: немає на світі таких ідей, які б дорівнювалися вартості людського життя”.
Н. Бернадська
“У п’єсах М. Куліша знайшла глибоке філософське відображення трагічна концепція епохи та людини, яка гине, опинившись у полоні революційного фанатизму XX ст.: антигуманної ідеології. Трагедія буття обертається трагікомедією існування. І в цьому пошуки драматурга стають у рівень зі світовою драматургією, розвивають те, що розпочала своєю творчістю Леся Українка, – виводять національну літературу на арену світового мистецтва”.
Т. Свербилова
“Українець – це інтровертна людина, з сильним відчуттям свого “Я” і бажанням самовияву назовні, яке прямування вирішує про приналежність українського народу до індивідуалістичного культурного циклу. Заглиблений у собі й маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву – нахил підпорядковуватися – в українця з природи слабо розвинений. Ця остання властивість характеру ще більше поглибилась у результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти”.
В. Янів
ПРИКЛАД ТВОРУ
Потяг до літературної творчості М. Куліш відкрив у собі дуже рано, ще в підлітковому віці. Спочатку він писав маленькі сатиричні твори, потім поступово перейшов до драматургії. Творити драматургові довелося у той трагічний час, коли життя людське нічого не було варто. Так само знецінено було й мистецтво, яке виходило за дозволені партією межі. Тому невдовзі, після тріумфу п’єси “97”, драматургія М. Куліша потрапила до списку забороненої літератури. Час розставив усе на свої місця: від держави, збудованої на крові й стражданнях людей, не залишилося й сліду, а драматургічна спадщина М. Куліша (зокрема, п’єси “Народний Малахій”, “Патетична соната”, “Маклена Траса”) увійшли до художньої скарбниці не тільки українського, а й інших європейських народів. Нерідко дослідники зіставляють творчість М. Куліша із творчістю найвідоміших світових драматургів. Адже для проведення таких паралелей є досить вагомі підстави.
Тематично М. Куліш розширює межі української драматургії. Його турбує доля українського села й селянина, він занурений у духовні пошуки інтелігенції, різноманітні аспекти національно – історичного розвитку України. Герої Кулішевих творів – це сучасники драматурга, що опинилися у надзвичайно складних життєвих обставинах. Вони помирають від голоду, будують комуну, переймаються національними проблемами й питаннями, змінюють власне прізвище, прагнучи просування в кар’єрі, кохають і страждають від нерозділеного кохання. Адже творче кредо поета полягало в тому, щоб весь час “непокоїти, збуджувати, загострювати, навіть за іншого разу занадто загострювати деякі проблеми і ніколи не пристосовуватись до міщанських смаків глядача”.
Однією з найважливіших проблем драматургії М. Куліша є дослідження буття людини, аналіз відношень особистості й натовпу.
Абсурдність радянської дійсності відтворюється у комедії “Худій Хурина”. Драматург розповідає історію двох шахраїв, які видають себе за партійних діячів та дурять ціле містечко. Чиновники, втративши надію відшукати створену шахрайською уявою могилу героя повісті І. Еренбурга, видають замість неї стару невідому могилу і таким чином створюють мерця.
У трагікомедії “Народний Малахій” розкривається історія хворої на шизофренію людини, яка марить і наполегливо прагне досягнути фантастичної мети. У сприйнятті хворого, з позицій суспільства, чоловіка увесь світ постає як божевільня. Драматург засуджує фанатизм, який є породженням зла. Фанатик здатний повести за собою інших людей, але це призводить до трагедії. Так, донька Малахія закінчує життя самогубством, Оля йде у дом розпусти. Як виявилося, передбачення М. Куліша здійснилося: фанатизм божевільних вождів, які уявляли себе всесвітніми месіями, зруйнував життя мільйонів людей.
У комедії “Мина Мазайло” М. Куліш досліджує проблему національної самоідентифікації. Один із головних героїв вирішує заради кар’єри змінити своє прізвище – Мазайло стає Мазєніним. За допомогою різних ситуацій, у які потрапляють його персонажі, Микола Куліш гостро критикує тогочасне українське суспільство. Такі, як Мазайло, не мають своєї власної думки, чіткої позиції в житті, орієнтуються тільки на загальну ідеологічну моду: “А що, як такий, що йому до твого прізвища – до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда?”.
Негідно поводить себе і дочка Мини, Рина, яка намагається вплинути на свого брата й відвернути його від усього українського, закохавши його у свою подругу Улю. Але як же прикро вражена Рина, коли все виходить навпаки: Уля захоплюється українською мовою і зовсім змінюється під впливом Мокія. В уста У лі драматург вкладає найкрасивіші та найласкавіші українські слова, демонструючи, що людина, обізнана з українською мовою, не може її не полюбити.
Драматург сатирично зображує “русифікованих” обивателів з Харкова, для яких “прілічнеє бить ізнасілованной, нежелі украінізованной”, як говорить тьотя Мотя. Представниця “великої культури” заявляє навіть: “Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські. Кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад… Тарас Бульба, Остап і Андрій – і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?.. У городській опері. Єто… Єто ж просто безобразіє!”.
Отже, у драматургії Миколи Куліша розкриваються трагікомедійність людського життя, смішний і глибокий трагізм людських доль.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)