“Сталкер” – останній фільм режисера Тарковського

“Сталкер” – останній фільм режисера, знятий на Батьківщині, – якось залишився “на узбіччі” нашого сприйняття його творчості: його не вводили в постійно зростаюче число публікацій про Тарковського, що взагалі ж одержали саму можливість появи вже після його смерті. І на рівні всього контексту творчості великого режиссера фільм “Сталкер” ще чекає свого аналізу: ніяких поколінь (у відмінність, скажемо, від “Іванова дитинства”, “Андрія Рубльова”, “Дзеркала”) тут сьогодні просто немає. Згодом і тут будуть пізнані

ці найскладніші відгуки головних внутрішніх тим, що зв`язує вся творчість Тарковського в одне-єдине лірико-поетичне висловлення. Насамперед перед нами найрідший випадок повного переосмислення літературного оригіналу: Сталкер Стругацьких – мародер Зони, що торгує її загадками, – у Тарковського стає її апостолом, він веде сюди заблукалі, нещасні душі, щоб здійснилися їхні таємні бажання. Він, провідник, безкорисливий. Тут він нічого не бере й нічого не може одержати для себе, такий закон Зони (учитель Сталкера побажав собі – одержав і загинув).

Цей змучений, весь немов би обвуглена людина, з

особою Ван Гога (разюча подібність із ним актора Олександра Кайдановского), у Зоні, обгородженої, охоронюваної, недоступної для прибульця, незбагненної, – щасливий. Він приходить на побачення із Зоною, як на побачення зі спокоєм, тишею, самітністю, волею. Він почуває Зону, як самого себе, ловить її погрози, її полегкість. Він приходить сюди з вогкого, звироднілого, омертвілого миру, де живуть люди, щоб ловити заходи її величезних трав, щоб слухати пульсацію її води, щоб чути її таємничі заклики.

ТарковсЬкий не дає нам відповіді на те, що вона таке, ця Зона. Говорять, що її залишили прибульці, що вона породжена метеоритом, але вона просто є. І Сталкер все водить і водить сюди людей, у всім зневірених, з порожніми душами й очами, сподіваючись, що їхні бажання виявляться високі й безкорисливі…

Говорять, що у фільмі Тарковського, на відміну від оригіналу Стругацьких, Сталкер морочить своїх клієнтів, що отут вся Зона безпечна; це помилка, це невірно: сліди смерті видні всюди, і загибель іншого Сталкера, про яке мова йде, – правда. Фільм Тарковского – не наукова фантастика. Це містерія. Це знову “страсті”. По суті, всі картини режисера належать до роду “страстей” – древньому роду мистецтва. Не тому чи – знакова ознака жанру – так часто у фільмах Тарковського звучить арія Петра їх баховских “Страстей по Матвієві” (в “Сталкере” її недбало, але дуже точно насвистує письменник (А. Солоницин) – надірваний, розморено багатослівний, гордовитий, розпещений і абсолютно нещасний).

“Страсті” – це випробування сумнівами, пошуки віри, це хресний шлях людської душі, що проходить через жахи життя, чужу смерть, самітність. Сталкер у Тарковського – людина, що стає добровільним провідником по такому от хресному шляху, він водить заблукалі душі по Зоні дорогою самопізнання, навіть не знаючи про кінцевий підсумок. Не знаючи, але вірячи. Втім, тепер цей підсумок перед ним: жоден з теперішніх його ведених рішуче не хоче переступити через поріг кімнати, де виконуються заповітні бажання, тому що ці бажання напевно дрібні, егоїстичні, низки. Вони йдуть до чуда, ухиляються від нього – вертаються із Зони такими ж, якими прийшли. Вони неварті “страстей”, тому що вони, як це сказано в Новому Завіті, “не холодні й не гарячі”, гірше чого для людини бути не може…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

“Сталкер” – останній фільм режисера Тарковського