Тарас Шевченко хоч і створив свій “Заповіт” під впливом хвороби, цей твір став бойовою програмою. Він починається звертанням до народу. Автор висловлює палку любов до трудящих, до рідної землі, віру в те, що пригноблені повстануть, порвуть кайдани і побудують нове суспільство. “Заповіт” має спільні мотиви з такими творами, як ода римського поета Горація “До Мельпомени” і вірш О. Пушкіна “Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…”. У цих творах підсумовується пройдений поетом шлях, висловлюється бажання бути згаданим
нащадками, до яких певною мірою і звернені поезії, подібного характеру. Горацій висловлює впевненість, що він смерті не скориться, що його пам’ять не зітре біг часу, а краща частина його пам’ятника “поміж потомками буде в славі цвісти”. О. Пушкін стверджує, що “весь він не помре”, а народна стежка до його пам’ятника не заросте тому, що він пробуджував добрі почуття і в жорстокий час прославляв свободу, закликав бути прихильними до бідних: И долго буду тем любезен я народу, Что чувства добриє я лирой пробуждал, Что в мой жестокий век восславил я свободу И милость к падшим призывал. Прийняти шану
від поколінь майбутнього мріє і Шевченко. Із поезією Пушкіна “Заповіт” ріднить те, що обидва поети хочуть прийняти шану від вільного народу. Твори цих авторів пов’язані з національною символікою. Горацій заявляє, що його пам’ятник “вищий від пірамід царських”, пам’ятник Пушкіна “в гордливості незборний” піднісся вище “Олександрійського стовпа”. У Шевченка образу пам’ятника немає, але є символи величності України: могили в степу, могутній Дніпро, лани широкополі, кручі.
