Квазімодо – дзвонар собору Паризької богоматері. Сирота-Найда, він усиновлений архідияконом Клодом Фролло, одержує від нього дивне ім’я “Квазімодо” (по-французькому “перша неділя після Великодня” або ж, по-латинському, просто “як би”) і стає його вірним слугою; за наказом архідиякона він невдало намагається викрасти танцівницю-циганку есмеральду, приймає за це болісне публічне покарання й, уражений її милосердям, переймається самовідданою любов’ю до цієї дівчини. Коли циганку, у свою чергу, засуджують на страту, йому
вдається відняти її в катів і вкрити в соборі, що він потім поодинці героїчно обороняє від юрби збройних обшарпанців, що прийшли відбивати есмеральду. Однак він неспроможний проти зрадництва свого наставника й названого батька; ставши разом з ним свідком страти есмеральди, він жорстоко розправляється із Фролло, а потім, розшукавши труп коханої в склепі, куди звалюють тіла страчених, умирає, тримаючи її в обіймах. Ще з раннього дитинства К. – каліка, горбатій, кульгавий і кривій; завдяки дивовижно виродливої фізіономії (“він весь являв собою гримасу”) його в першій сцені роману обирають “татом блазнів”
і врочисто несуть на носилках на чолі блазнівської процесії До вроджених тілесних недоліків додаються деформації, придбані під час роботи дзвонарем: через дзвін К. оглухнув і майже перестав розмовляти з людьми, а постійне життя в готичному соборі зробили “таємничий вплив” на весь тілесний і духовний лад його особистості. “Між ним і стародавньою церквою існувала така глибока інстинктивна прихильність, така фізична спорідненість, що Квазімодо був так само невіддільний від собору, як черепаха від свого щитка.
Шорсткі стіни собору були його панциром”.
