“Собор Паризької богоматері” (Стисло). Книга Восьма

У ту мить, коли нещасна піднімалась на фатальний візок, щоб вирушити в свою останню путь, їй стало нестямно жаль життя. Вона звела запалені, сухі очі до неба, до сонця, до сріблястих хмарок, розірваних там і тут неправильними чотирикутниками й трикутниками блакиті; потім подивилася вниз, навколо себе, на землю, на натовп, на будинки… Зненацька в ту хмить, коли чоловік у жовтому зв’язував їй лікті за спиною, з грудей її вирвався нестямний крик, крик радості. На одному з балконів, там, у кутку майдану, вона побачила його, свого друга, свого володаря,

Феба, видіння її другого життя. Суддя збрехав! Священник збрехав! Це був він, вона не могла помилитися; він був там, красивий, живий, у своєму чудовому камзолі, з пером на капелюсі, зі шпагою при боці.

Феб! Мій Феб! – вигукнула вона. Вона хотіла простягти до нього руки, що тремтіли від кохання і захоплення, але вони були вже зв’язані… … Жахлива думка раптом майнула в її голові. Вона згадала, що її засуджено за вбивство Феба де Шетопера. Досі циганка все витримувала. Але цей останній удар був надто жорстокий. Вона непритомна впала на брук.

Ø Мерщій несіть її на віз, кінчаймо! – наказав Шармолю…

…Раптом

у ту мить, коли помічники ката збиралися виконати байдужий наказ Шармолю, цей чоловік перескочив через балюстраду галереї, обхопив вірьовку ступнями та колінами ніг та руками, й усі побачили, як він скотився по фасаду Собору, ніби дощова краплина, що стікає по склу. Він із швидкістю кота, що падає з даху, підбіг до катів, ударами величезних кулаків звалив їх на землю, схопив рукою циганку, як дитина свою ляльку, одним стрибком досяг церкви, піднявши дівчину над головою і ревучи громовим голосом: – Притулок!..

… Шармолю, кати і весь ескорт остовпіли на місці. Справді, в стінах Собору Богоматері засуджена була недоторканою. Собор був надійним притулком. Усяке людське правосуддя закінчувалося на його порозі.

Квазімодо зупинився під склепінням головного порталу. Його широкі ступні, здавалося, вросли в плити Собору, як важкі романські колони. Велика, патлата голова сиділа глибоко в плечах, ніби голова лева, під гривою якого не видно шиї…

… Заступництво істоти, такої потворної, як Квазімодо, за істоту, таку нещасну, як засуджена на смерть Есмеральда, було зворушливим. Двоє знедолених природою і суспільством зустрілися, щоб допомогти одне одному. За кілька хвилин Квазімодо, тріумфуючи, зник у Соборі разом зі своєю ношею. Натовп, що завжди захоплюється подвигом, шукав горбаня очима під похмурим нефом, шкодуючи, що предмет загального захоплення так швидко зник. Раптом усі побачили, що він знову появився в кінці галереї королів Франції. Як несамовитий, промчав Квазімодо по галереї, високо піднімаючи на руках свою здобич і вигукуючи:

Ø Притулок!

Натовп бурхливо заплескав у долоні. Пробігши галерею, Квазімодо знову щез усередині Собору. За мить він з циганкою на руках з’явився на верхній площадці, швидко біжучи уперед і все вигукуючи: “Притулок!” А натовп плескав у долоні. Нарешті Квазімодо втретє з’явився на верхівці вежі великого дзвона; звідси він, здавалося, всьому місту гордо показав ту, кого врятував. Громовим голосом, голосом, який люди чули так рідко і якого він сам не чув ніколи, голосом, що, мабуть, долинав аж до хмар, тричі несамовито прокричав:

Притулок! Притулок! Притулок! Слава! Слава! – вигукнув у відповідь йому народ, і цей могутній поклик вразив на другому березі натовп на Гревсько-му майдані і затворницю, яка все прислухалася і не зводила погляду з шибениці.

Книго одинадцята. Черевичок

У ТОЙ час, коли волоцюги облягали Собор, Есмеральда спала. Але дедалі більший шум навколо Собору і тривожне мекання кізки, яка прокинулася раніше, незабаром збудили її…

… Поступово перший переляк розвіявся. З щораз дужчого галасу та багатьох інших проявів реального життя дівчина зрозуміла: її обступають не примари, а живі істоти. Від цього жах не посилився, а набрав іншої форми. їй спало на думку, що, можливо, народ повстав, щоб силою взяти її з притулку…

… Ми ваші друзі й прийшли врятувати вас. Ідіть за нами. Невже це правда? – вигукнула вона, вражена. Істинна правда. Тікаймо скоріше. О радість, – пробурмотіла вона. – Але чому ваш приятель мовчить?.. Його батьки були диваками й залишили йому в спадщину мовчазний характер, – відповів Гренгуар.

ЕсмеральдІ довелося задовольнитись цим поясненням. Гренгуар узяв її за руку, його супутник підняв ліхтар і пішов попереду. Страх приголомшував дівчину; вона дозволила повести себе. Кізка, підстрибуючи, побігла за ними: тварина так раділа зустрічі з Гренгуаром, що раз у раз тицялася йому в коліна ріжками, примушуючи поета спотикатись.

Ось воно, життя! – говорив філософ щоразу, коли спотикався. – Частенько саме найкращі друзі підставляють нам ніжку… … Ми робимо гідний похвали вчинок, рятуючи цю дівчину, а проте, якщо нас піймають, то повісять іменем короля. На жаль!..

… Гармидер навколо Собору дужчав. Утікачі прислухалися. До них виразно долетіли переможні вигуки. Раптом сотні смолоскипів, при світлі яких заблищали шоломи воїнів, замиготіли по всіх ярусах Собору, на вежах, на галереях, під опорними арками. Очевидно, когось шукали, і незабаром до втікачів виразно долинули віддалені вигуки: “Циганка! Відьма! Смерть циганці!..”

Квазімодо побачив, що келія спорожніла, що циганки там нема, що, поки він захищав дівчину, її вкрали, схопився обома руками за волосся й затупотів ногами від несподіванки та горя. Потім став бігати по всій церкві, розшукуючи циганку, дико вигукуючи по всіх закутках, кидаючи на плити Собору своє руде волосся. Це було саме в ту мить, коли королівські стрільці переможно вступили в Собор і теж почали шукати циганку. Бідолашний глушко допомагав їм, не здогадуючись про їхні наміри; він думав, що ворогами циганки були волоцюги. Він сам повів Трістана-Самітника по всіх закапелках Собору, відчиняв йому всі потаємні двері, провів його за вівтар і у внутрішнє приміщення ризниць. Якби нещасна була тоді в Соборі, він сам би її зрадив…

…Чудове, привабливе видовище являє собою Париж – особливо Париж того часу, – з висоти вежі Собору Богоматері, коли перші промені сонця пронизують свіжий літній ранок. Був липень. Безхмарне, погідне небо. Кілька запізнілих зірок гасли то тут, то там, і лиш одна, дуже яскрава, світила на сході, де небо було найясніше. Ось-ось мало з’явитися сонце. Париж прокидався…

… Квазімодо дуже кортіло спитати у нього, що він зробив з циганкою. Але архідиякон, здавалося, поринув у зовсім інший світ. Він, видно, переживав один з гострих моментів життя, коли людина не здатна була б навіть відчути, як під нею розступається земля. Втупивши погляд в одну точку, він стояв мовчазний і нерухомий… І в цій мовчазності, в цій нерухомості було щось таке жахливе, що навіть відлюдкуватий дзвонар затремтів і не насмілився їх порушити. Він тільки простежив очима за напрямком погляду священника, – це, зрештою, теж було запитання, – і побачив Гревський майдан. Побачив те, на що дивився архідиякон. Біля постійної шибениці стояла драбина. На майдані видніли, купки людей ї багато стрільців. Якийсь чоловік тяг по бруку щось біле, за ним тяглося щось чорне. Біля, підніжжя шибениці той чоловік зупинився. Тут сталося щось, чого Квазімодо не міг добре розгледіти. Не тому, що його єдине око втратило зіркість, а тому, що скупчення стрільців біля шибениці заважало йому бачити, що там діялося. В цю хвилину зійшло сонце. І такий потік світла ринув з обрію, що здавалося, всі верхівки Парижа – дзвіниці, димарі й шпилі – запалали водночас. Тим часом чоловік почав лізти по драбині. Тепер Квазімодо виразно розгледів його. На плечі він ніс дівчину в білому одязі; на шию було накинуто зашморг. Квазімодо пізнав її. То була вона.

Чоловік доліз до верху драбини. Там він поправив зашморг. Тут священик, щоб краще бачити, став навколішки на балюстраду. Раптом чоловік різким рухом ноги відштовхнув драбину, і Квазімодо, що вже кілька хвилин стримував дихання, побачив, як на кінці мотузки, на висоті двох туазів над бруком загойдалося тіло нещасної дівчини з чоловіком, що скочив їй на плечі. Мотузка перекрутилася кілька разів у повітрі, по тілу циганки пробігли страшні судороги. Священик теж, витягши шию й вирячивши очі, дивився на цю жахливу групу, на чоловіка й дівчину – на павука і муху.

І в найстрашнішу мить диявольський регіт, у якому не було нічого людськбго, викривив мертвотно-бліде обличчя священика. Квазімодо не чув того реготу, але побачив його. Дзвонар відступив на кілька кроків позаду архідиякона і раптом, люто кинувшись на нього, штовхнув його своїми могутніми руками в безодню, над якою нахилився Клод.

– Прокляття! – крикнув священик і полетів униз. Жолоб, над яким він стояв, затримав його падіння. Клод обіруч судо рожно вчепився за нього і, роззявивши рота, щоб крикнути вдруге, побачив над краєм балюстради нахилене над своєю головою страшне, мстиве обличчя Квазімодо. І він замовк…