Собор – Олесь Терентійович Гончар

Олесь Терентійович Гончар (1918-1995 pp.)
“Собор”
Перша публікація роману Олеся Гончара ” Собор “, що вийшла у серії “Романи й повісті” у 1968 p., була з захопленням зустрінута літературознавцями і критиками. Та хіба могло бути інакше, коли автор створив галерею позитивних персонажів, представників повоєнного покоління трудівників, показував плідну працю робітників і селян на благо Батьківщини. Стосовно образу Лободи-сина критики висловлювались по-різному, але більшою мірою йшлося про поодинокість таких типів у радянському

житті.
Проте вже за кілька днів після виходу роману в світ у Києві розгорнулась широка акція його паплюження. Читачам, які встигли ознайомитися з твором, не вірилось, що можна так критикувати сучасний, гостросюжетний твір, за який слід було б подякувати авторові.
Утисків зазнали багато критиків, які радо зустріли появу “Собору”, засуджували навіть газету “Літературна Україна “, яка відгукнулась на появу твору низкою схвальних публікацій. Усі, хто більшою або меншою мірою схвально відрегували на цей твір зазнали адміністративних утисків, а репресивною критикою роман було вилучено з літературного процесу.
Майже через двадцять років “Собор” повернувся до читача. У1987 р. твір було перекладено російською мовою. І вже 1 жовтня цього ж року на Всесоюзній творчій конференції, яка відбулася в Ленінграді, Олесь Гончар говорив про долю свого народу, виступив як митець, як громадянин.
Можна з впевненістю сказати, що творчість Олеся Гончара загальнолюдська, бо про загальнолюдські цінності він вболіває у кожному своєму творі. Який період історії нашого народу не розглядав би автор, – скрізь простежуються найвищі цінності життя – свобода і людяність.
Стосовно свободи, здавалось би, зрозуміло, якщо йдеться про боротьбу з ворогом. А от у мирний час, коли не існує відкритого антагонізму, поняття “свобода” сприймається абстрактно.
Але саме проти цієї абстракції і протестує автор, створюючи образи людей, вільних у своєму виборі, у своїх судженнях і переконаннях. Шлях до свободи фізичної завжди супроводжувався кров’ю, смертю, руйнівництвом. А хіба шлях до свободи духовної коли-небудь був легким? Напевно, ні, адже руйнівна спроба торкалася і людських душ, а смерть духовна навряд чи легша за смерть фізичну.
Саме тому Олесь Гончар так багато уваги приділяв зображенню духовної краси представників повоєнного покоління і викриттю їхніх негативних проявів.
Українська література 60-70-х pp. почала шукати нові форми для показу істинно людських цінностей. На жаль, більшість цих творів або чекали свого часу, або були вилучені з літературного процесу. Це стосувалося творчості Валерія Шевчука і Романа Іваничука, Григора Тютюнника і Олеся Гончара, адже роман “Собор” було заборонено літературними критиками на двадцять років.
Та хіба могла сподобатись тогочасним ідеологам правда про кар’єризм деяких офіційних осіб, риси яких уособлює в собі Володька Лобода? Саме з ініціативи таких “лобід” руйнувалися пам’ятки архітектури, знищувались родючі грунти, осушувались повноводні ріки. Дивлячись на красу дніпровських плавнів, Володька виношує руйнівну ідею: “Затопити або, навпаки, осушити?” Про Лободу і про таких, як він, у романі “Собор” сказано: “Не Архімед, не Галілей – чиновник іде по світу, він задає тон… Так, так, великий чиновник двадцятого століття. Ейнштейн ніщо порівняно з ним. Той робить відкриття, а цей вирішує. Кнопки натискає. Кладе резолюцію на твоїй долі”. Такі ж чиновники вершили долі представників сільської молоді, які не мали права виїхати з села.
У самому творі можна віднайти рядки, якими Олесь Гончар передбачав реакцію чиновників на свій роман: “Треба й сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось… мислять? Лобода одразу нахмурився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм… Вічні питання їм подавай, вічні істини. їм би оцей собор – стояли б і вік на нього молились… Ні, розбалували ми їх!..”
“Стало, зокрема, зрозуміло, що на час виходу у світ роман поділив долю творів, які за рівнем проникливості і гостроти художніх узагальнень багато в чому випереджали свою добу – саме в плані акцентування на проблемах, які з плином років набули ще більшої злободенності. Властива й іншим Гончаровим творам, ця якість виявила себе в “Соборі”, може, з найбільшою силою. Принаймні, перечитуючи роман, не раз ловиш себе на думці, що написаний він саме нині, а не двадцять років тому – такими першовідкриттєвими, розвідувальними ознаками твір наділений.”
Центральним образом твору є образ собору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв’язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності.
Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу і внутрішню силу. Тому сприймається він як жива істота: “Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно…”
Проте найголовнішою в творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовних табори – захисників цієї величної споруди та недругів.
Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, своя історія, свій шлях. Але єднає їх моральна чистота, виражена у їхньому відношенні до праці, до природи, до культури свого народу.
Душі Єльки і Миколи, Віруньки й Івана, Ізота Лободи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Таке уособлення непорядності, як Володька Лобода не може їх морально зіпсувати.
Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він сповнений такої глибокої віри в життя, що ладен пожертвувати ним в ім’я людей. В ім’я людей будували давні майстри свою святиню, в ім’я людей захищав її професор Яворницький від махновського розгулу, в ім’я людей став на захист собору ще один оборонець – Микола Баглай. Юнак любить свій край, у якому виріс, з пошаною ставиться до людей, до історії свого народу, до науки. На тлі собору виростає його кохання до Єльки, але при цьому собор – не пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів.
Єлька, яка дивилась на собор з острахом і недовірою, після переконань Миколи збагнула, що іноді споруди бувають чистішими за людей. А пережиті дівчиною втрати і образи не залишать і сліду жорстокості на її серці. Вона палко кохає Миколу, шанобливо ставиться до дядька Ягора, щиро вболіває за Ізота Лободу. Миколине кохання допомагає дівчині розібратися у власних почуттях і поривах.
Герої Гончара надзвичайно вродливі. Вродливі не лише зовнішньо, а й внутрішньо. Наполеглива і лагідна Вірунька вродлива своїм чеканням. Вона ніби випромінює свою чистоту і вірність. Ця жінка всюди встигає – завзяття вистачає їй і на роботі, і вдома, і у громадських справах. Вірунька не лише поборниця справедливості, а ще й звинувачувач людської підлості, адже саме вона викрила безчесний вчинок свого кума Володьки Лободи, який позбавив собор таблички – його охоронної грамоти.
Такою ж чистотою оповитий образ Івана Баглая. Але творення цього образу дещо відмінне, оскільки читач знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку, через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті він з’являється сам, чистий своїми поглядами, думками, розумінням свого місця в житті.
Перебуваючи в чужій країні, Іван ні на мить не забував про свою. Він порівнював життя людей далекої Індії із побутом нашого народу і щиро вболівав за велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільш його захоплювало те, як “там” уміють захищати й берегти пам’ятки культури, яка доброзичливість панує серед людей. Іван мимоволі доходить до висновку, що не можна далі так жити, підкоряючись підлабузникам, кар’єристам, руйнівникам досягнень співвітчизників.
З любов’ю зобразив письменник і образ металурга Ягора Катратого. Зовні похмурий, Ягор виявляється дуже ніжною людиною. Його батьківське ставлення до Єльки сповнене турботи і вболівання за її долю. Саме цим пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний захист. Безумовно, захист в образі Володьки Лободи хибний, проте почуття Ягора справжні.
Юність, проведена серед махновців, наклала на Ягорове обличчя печатку суворості. На все життя запам’ятав він зустріч з професором Яворницьким, яка дала його становленню значно більше, ніж всі попередні роки. Відбулась переоцінка цінностей. Можливо, саме ця зустріч допомогла юнакові знайти себе, а згодом стати хорошим металургом і героїчним визволителем Титана.
З надзвичайною теплотою зображено Ізота Івановича Лободу. Заслужений робітник виховав багато славних металургів. Війна забрала в нього двох синів. На третього, Володимира, покладав всі батьківські надії, але марно. Не маючи впливу на сина-кар’єриста, тамуючи образу на нього, Лобода змушений доживати вік у Будинку старих металургів. Старий батько мріє про онуків, сподівається, що син отямиться, зміниться і повернеться обличчям до людей.
Але історія має чимало свідчень тому, як деякі людці шляхом підступності і підлості ошукували державу, а не те що рідних батьків. Саме з такого звироднілого племені походить і Володька Лобода. Недаремно його називають батькопродавцем. І хоча це не єдине його прізвисько, проте ганебнішого за це не буває. Кар’єрист і “юшкоїд” Володька Лобода з тих, хто будь-якою ціною йтиме до влади. Він вміло ховає своє хижацьке єство за словами: “Ідучи назустріч побажанню трудящих…” Боляче зачіплянцям, бо з’являється чутка, що Володьчину старанність вислужитись помітили “вгорі”, на що рідний батько, Ізот Лобода, скаже : “…Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте”.
Жахлива сама природа такого явища, як байдужість. Хоча Володька Лобода досить молода людина, змінити його характер, напевне, вже не зможе ніщо. У творі є ще один представник молоді, судження якого викликають занепокоєність. Це Роман Орлянченко, друг Миколи Баглая. Роман – принципова і чесна людина. Проте гнітюче враження залишає його скептицизм. Юнак не вірить у людей, у гуманістичні ідеали. Поспілкуєшся з таким – і життя втратить найяскравіші фарби, стане сірим і безбарвним. І якщо Микола ставиться до буденності життя оптимістично і прагне позитивних змін, то Роман не йде далі критики.
Можливо, Миколин вчинок переконає і Романа, і йому подібних скептиків у величі людини. Адже у сутичці з тими, “…що без соборів у душі”, Микола виглядав “як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму”.
Справжнім скарбом творчості Олеся Гончара є багата, співуча мова. Саме вона є однією з найсуттєвіших ознак творчості письменника. Прозу Гончара не можна ні з чим сплутати, вона неповторна. Неповторність ця в чудових українських пейзажах, у соковитих фарбах портретів. Образи “Собору” виписані так повно, так чітко, наче фрески та ікони. Стосується це не тільки позитивних персонажів, які мають ніби позначку чистоти і святості, стосується це і негативних образів – будь то кар’єрист Лобода чи осквернителі храму.
Мова Гончара багата на глибокі і зворушливі слова, які мають свій ритм, тембр і звучання. Поліфонія “Собору” містить в собі і філософські, і моральні аспекти. Автор поєднав спогади про минуле і турботу про день прийдешній, відповідальність людини за навколишній світ і її значущість у цьому світі. Кожний з творів, а особливо роман “Собор”, неначе застерігає людство від руйнівної спроби змінити світ. Наскрізно через усе художнє полотно “Собору” Гончар проводить ідею збереження споруди, повітря, людини. Дими над Зачіплянкою і клапті сажі над степовими Вовчугами – це своєрідне застереження від екологічних катаклізмів. Твір було написано в 60-ті pp., задовго від аварії на Чорнобильській АЕС! Ось у чому полягає сучасність твору, актуальність його тематики. Злободенність прози письменника спрямована проти загальнолюдського злочину, злочину перед історичною пам’яткою, перед сучасниками і перед нащадками. Адже бюрократизм, кар’єризм, егоїзм, байдужість призводять до бездуховності і бездушшя. Саме в цьому і полягають особливості художньої публіцистики Олеся Гончара.
Суспільні події є результатом людської діяльності, отже і розглядати їх треба через людські долі і характери. А герої Олеся Гончара відзначаються чітким індивідуальним колоритом, їх діалоги сконденсовані і влучні, і вся мова чітка і дотепна. Кілька штрихів – і перед нами автор примітивного листа, солдат-нездара, що поставив у ряд з високим почуттям приземлену потребу та ще й спаплюженою мовою: “Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватає, наїдаюся полностью”.
Безумовно, витончена душа Єльки не могла прийняти такого визнання, навряд, що комусь іншому буде воно до вподоби. Здавалось би, смішно, проте не до сміху, коли подібний молодик ганьбить і людські почуття, і рідну мову. А хіба не відчувається авторський праведний гнів, спрямований на руйначів рідної природи!
Олесь Гончар належить до тих людей, які прагнули бачити не тільки людські почуття, а і все життя гармонійним. ?