Снігур на горобині (твір-опис)
Зима цього року лягла рання. Кілька днів поспіль ішов сніг. Двірники, захоплені зненацька снігом, не встигли згребти опале листя. Де-не-де можна було побачити різьблений кленовий листок, що стирчить з-під снігу. Ще подекуди па деревах залишалося листя. Здавалося, дерева підставили свої долоньки, на яких лежав і не танув сніг. Листя на дубі, що залишилося, схоже на жерстяне. Воно стукало одне об одне, начебто намагалося зігрітися. А ось горобина давно кинула своє листя, і тільки жмутики гіркуватих оранжево-червоних ягід робить дерево ошатним. Від
У кронах дерев горобини завжди стоїть пташиний гомін. Упали в око невеликі сірі співучі птахи з червоними грудьми. Це снігурі. Коли вони злітали, здамалося, що чиясь невидима рука підкидає жменю ягід. Я люблю тихо підійти до полум’яніючої горобини і послухати пташині голоси, а ще помилуватися снігурами. Однак птахи кудись зникли. Чи то горобина їм не сподобалася, чи то я їх налякав, тільки я більше не бачив на цій горобині снігурів.
Удома я намалював снігура,
Одного разу я прийшов до знайомої горобини. Мій намальований снігур розгойдувався на вітрі. Горобці не звертали на нього уваги. І раптом на сусідній ялині я побачив сірого птаха з червоними грудьми. Снігур діловито заглядав у крону дерева, де метушилися ще такі самі птахи. Він покосився на мене, трепетно спурхнув з гілки. З крони зірвався снігур і, низько пролетівши над моєю головою, описавши півколо, повернувся на гілку. У мого снігура з’явилися друзі.