Існує багато міфів і розповідей про легендарних героїв, які прославилися нечуваною силою й відвагою. І здебільшого їхня смерть була раптової й безглуздої, а іноді навіть принизливої. Наприклад, Ахіллесові потрапили в п’яту, Сослану переїхали сталевим колесом коліна – це було єдине вразливе місце на його тілі, Провідник походу аргонавтів загинув під кормою власного корабля, коли той розвалився від старості. Трагічними були смерть Геракла
Але були герої й на нашій землі. Багато перемог і більших здійснень було за спиною великого князя
київського Олега. Це саме він, коли не вийшло ввійти в затоку Святого Мами морем, тому що греки перегородили протоку ланцюгами, наказав поставити човна на колеса й “плисти” по суші. Він також очолив похід проти Хозарського каганая, що безперервно здійснював набіги на російські міста й села. Це він продовжував збирати разом землі слов’янських племен і створювати могутню й гарну державу, що згодом знали як Країну Міст. За розум, винахідливість і знання дали йому прізвисько “Віщий”, тобто той, що відає, знається
Але “ні сильному, ні гораздому долі не обійти”. Літопис розповів нам про смерті
віщого князя. Така ж безглузда й принизливу, як смерть інших легендарних героїв. Не від меча або стріли. Не від пращі або списа. Просто з мертвої голови колишнього бойового коня виповзла гадюка й “вкусила князя в ногу, він же розболівся й умер”. Тим більше ця смерть безглузда, тому що віщий Олег, почувши попередження волхва, що прийме смерть від свого коня, не повірив йому, але про всякий випадок перемінив свого бойового товариша на інший. Відняв від нього своє серце й не згадував до тієї нещасливої години, коли спало йому на думку згубне бажання “побачити кості коня”.
Можливо, саме ця невідворотність долі, що хоча не життям, так смертю дорівнює князя до простої людини, спонукувала Пушкіна перевести сухий і короткий запис літопису в чарівні вірші його поеми
