Скорочено “Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки” Стельмаха
Зоологія і комахи. “Відпустіть пас до бабусі” Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, па збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки Ірина Семенівна. – Любі дітки! – вона завжди казала “дітки” чи “діточки”. – Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати – учитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема,
Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами. – Так от, любі діточки, – правила далі ботанічка, – для того, щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах. – Ого, – перебив її Шумило, – та якщо всі школи візьмуться
А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з’ясувалося – приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі. – Чому тебе та колекція муляє? – запитав я Митька, коли йшли додому. – І звідки така зацікавленість? – А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі! Тут слід зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся. – Уявляєш собі? – казав Митько. – Ліс. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені – ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом – ні душі.
Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня: – Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі! Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам. Проте хлопці вмовмили батьків і вирушили до бабусі. Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій. А тут ми самі їхали аж куди – цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи. Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, па столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю. – До речі, – зазирнув до купе провідник, – мені здається, зараз ваша станція, молоді люди. Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.
Знайомство з майбутнім майстром спорту, – а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом До бабусиної хати лишилось вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж і замовкло, затнулось на найвищій ноті. – Це що? – запитав я. – Не знаю, – стенув плечима Митько. – Може, корова якась чи бугай. – Ніколи не думав, що корова може отак вити. – О, ти не знаєш тутешніх корів, – пояснив Митько не зовсім упевнено. – Від них усього можна чекати. Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук почувся знов і знов урвався. – Стривай, стривай, – наморщив лоба Митько. – Ось бабусина хата, а оце. Та ні. але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак. Хоча. Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: “Митю, Митюню”, – і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась від клуні нам назустріч. – Бабуню! – Онучку!
Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнугися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. “Може, справді, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилізти”, – подумав я. Гнате, Гнате, перестань, їй-же бо! – загукала Митькова бабуся. – Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомоніти. – А-а, приїхав, – долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулася вбік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. – Здоров, Дмитре! Он воно що! – То це ви! – зареготав Митько. – Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав – ви, а потім, ні, думаю, не ви. Потім знов думаю – ви, а потім. – Я, я, а хто ж, – доброзичливо розсміявсь вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявсь до такого заняття. По-вуличному звали його Фа-Дієзом. – А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було. І приємно. – А, мандоліна, – одмахнувсь той. – Тромбон – оце, я тобі скажу, да! – А я тобі скажу, Гнате, – вставила й собі бабуся, – досить уже на сьогодні. – Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку. А це хто з тобою? – накинув цікавим оком на мене. – Ой, і справді! – сплеснула руками бабуся. – Я, – озвавсь я. Отак і відбулося наше знайомство.
Озеро. Змії люблять сіно. І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя. – А головне, – казав дорогою Митько, – ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: “Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!” А моя – ні слова. – Так, – погодивсь я, – бабуня, що треба. – А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані, – то город сапають, то по господарству. А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся, – ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали.
Хотів дров нарубати – поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із гулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала. – То ж позаторік! Ти ще малий був. Проминувши поле, ми наблизились до річки. По дорозі хлопці знов стикнулися з Василем на велосипеді. Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед. – Та це ж курінь був! – перший здогадавсь Митько. – А сіна скільки! – радів я. – Та цей курінь відремонтувати – раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив? – Не підходь! – гукнув Митько і заходивсь бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка. – Що з тобою, Митю? – здивувавсь я. – Нема! – вдоволено мовив приятель. – Тепер можна й ремонтувати. – Чого нема?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)