Скорочено В ЖИТАХ – ГРИГОРІЙ КОСИНКА
(Стислий виклад)
Був ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутно купалося у стрижні. “Ну, ну… вже й цілуватися лізе!” – кажу до сонця, що безцеремонно грається волосинками на нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється крильцями бджіл: “Дізік, дізік…”
Дізік – страшне слово, бо воно нагадує про дійсність – раз, а друге – в революційній термінології це є дезертир, а герой саме до них і належав!
Він думав: “…до села не піду, небезпечно, а просто собі левадами, благо
Левади зрадливо манили його вербами, городи пахли полином, м’ятою, але він – в жита. Ляже в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а попереду стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі…
Жита наливаються, через тиждень-другий – копи, а зараз догоряють… Старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, поклонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт сполохав на ставищі дику качку…
Він рішуче встає, підкочує колоші і сміється до своїх ніг, а вони ж у нього міцні, рівні, сильні; заглядає у стрижень: там до нього
Можна було б поснідати. Але герой пригадує, що у селі солдати, і вирішує не снідати. А потім – стежкою чорногуза – в жита. Все дуже просто, ясно і раптом почувсь чийсь голос. Він ліг, почекав, по тім виправився всім тілом.
Неподалік проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передачо його голосну, трохи чваньковиту розмову: “Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!..” Другий відповів: “Комісарами хотять бути…”
Він хотів вистрелити, але згадав наказ отамана Гострого: “Не вилазь і не стріляй”.
Дзінь, Дзюба, дзінь… Це дзвонить степ на обід. Чомусь пригадалась тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і стало до болю сумно.
Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями – теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок – п’є меди степові.
Він бачить, як на дорозі майорить під вітром червона хустка. Йде назустріч: “Може, хоч пиріжка дасть”. Це була Уляна. Степова дичка – запалена, засмажена, а оч – два жучки…
Привіталися. Сині очі дівчини питали: “Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі – на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: “Вони похожі на неї, правда, Улясю?” А потім кинулася до нього, скрикнула: “Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо”.
Що було далі він не дуже пам’ятав. Пам’ятав лише, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі. І як гладила рукою його чуб, який уже другий рік розчісували дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя. І сміялася.
Він бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі – кленове листя, і все кругом було п’яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю! Тепер, поруч з нею, він нічого не боявся.
А потім вона попрощалася і пішла через степ. А йому чогось хотілося співати. І горіли перед ним ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і він сам – коли згадував своє дезертирське життя…
Тут, в житах, загубилася його доля. І хотілося плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість. Він ще хотів співати!
“В житах” – одна з найкращих новел Г. Косинки. Своєю ліричністю й життєлюбністю вона яскраво вирізняється на тлі інших творів письменника, в яких переважають картини похмурої, трагічної дійсності пореволюційних років.
Головний герой новели – Корній. Його сьогодення – “дике вовче дезертирське життя”, сповнене небезпек і непевності, що триває ось уже другий рік. Майбутнє – неясне й тривожне. Минуле невідступно переслідує його: раз у раз “проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука”, і в такі миті Корнієві “чогось до болю робиться сумно”. Та ось в житті Корнія настає особливий ранок: на тлі розкішної, ніби незайманої недавніми кривавими подіями природи душа його оживає, вона чекає змін – чогось несподіваного, але неодмінно світлого.
Апофеозом “пісні душі” Корнія стає випадкова зустріч “в житах” з колишньою коханою, Уляною, яку він називає “загубленою в житах своєю долею”. За час Корнієвих блукань і переховувань Уляна стала дружиною сільського багатія Дзюби, також причетного до розстрілу Киянчука. Тож трагічна реальність таки нагадує про себе, але цей ранок – коротка мить радості в житті Корнія. Йому хочеться співати, бо від щастя він “п’яний сьогодні в житах”…
У цілому цей твір, в якому передано надзвичайно тонкі душевні рухи, суголосні з глибинним відчуттям природи, пронизаний світлим, оптимістичним настроєм.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)