Косинка Григорій Михайлович Мати

А працю ту, що виросла із ноту
Твого гарячого в жнива,
Що сипалася зерном через гору
У кіш дубовий до млина, –
Забрали в тебе ми не так, як таті,
Але розбоєм в білий день,
Коли кипіло сонце на загаті,
І гукав півень до гостей!
Т. Осьмачка

Кінь, запряжений у нового кованого биндюга, стоїть уже давно коло воріт; на возі лежить засланий брезентом жатий пирій, а в передку чорніє стара кирея.

– Я поклав тобі, сину, кирею про всякий случай, – каже до мене смутним, тремтячим голосом батько.

– Ну, от! Не люблю

я ваших жалощів! – вигукую сердито коло порога, брязнувши цеберкою. – Заберіть назад її, чуєте?

– Ех, сину, сину, – промовляє докірливо батько, – ж кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць – жить не хочеться!

Мене пориває підійти до батька, взяти його широку, з рубцями од кісся руку і поцілувати її, щоб він залишив собі у пам’яті цей поцілунок на ціле життя…

Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспішаю до хати: так, батькова правда – надходить велика буря.

Хмари вже заступили під лісом кавалерію, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними

стрілами на вітер, запалило за селом вітряк, і гарматні ядра, перегукуючись свистом при зустрічі, лягають на нашому, польському боці, мов ті підсвинки у вибоїні дороги, не розриваючись…

– Уже не видно й одного поляка, – каже, зіп’явшись коло вікна, мій менший брат; сестра-десятилітка сидить на долівці та кує сльозами підніжок столу – не слухає, а коли стукнули двері, брат злякано плигнув, мов той шкідливий кіт на покуття; тоді чорна тінь упала з вікна на змучене лице матері, на розірвану з гарячки на грудях сорочку; підтичка сієї сорочки з товстого, тканого ще на локті полотна, а станок – жовте, солдатське.

– Андрію… – закашлялась вона, вимовивши моє ім’я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице сльозами, примовляючи:

– Ой матшко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати-и-и?.

– Не застуй світла матерії – вигукнув я з якоюсь люттю на брата, що сидів на лаві та дивився зляканими очима на хвору.

Мені такий жаль та сум… У нашій хаті, ще як писав брат Петро, все по-старому, все благополучно: блискуча піч стоїть, поколупана до цегли, стіл чорний, аж вилискується під лепом, і паляниця на тому столі з дрібком солі, а вікна низькі й малі – вони дивляться тільки на купу гною під повіткою, а більшою шибкою вторі крайок лісу закреслюють.

– Таким, сину, як ми, – казав батько, – коли нема заробітків – нема життя. Конем орудую, а все наче з рук падає, все думаю: сходив Херсонщину, троє літ протрубив у шахтах, у Кривому Розі, а ви дома на півдесятині злидні посіяли – наче мало ще нам їх і так!. Така була сила в мене – одвірок виломлю рукою, – зносилася: ні сходив, ані спив… Та хіба тільки я такий?!

А мати на долівці, на соломі, де в головах старі баранки лежать сиві, за брата заступається:

– Не займай його, він малий ще… – видавила вона з грудей разом із кашлем ці слова, а потім хотіла ще підвести руку до сестри – не подужала.

Я, ковтнувши солону сльозу, сказав:

– Ви ж не вмирайте, мамо, чуєте? Не вмирайте! Я привезу сьогодні доктора, чуєте?

Мати поворушила головою – одмовлялася, а далі розплющила свої великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою, – пильно вдивлялася в моє обличчя; здавалось, давно-давно вона колись його запам’ятала собі, хотіла щось промовити – не можна: губи ловили повітря, а голосу не було. Я спам’ятався: треба їхати!

– Простіть мені, мамо, – сказав я, ставши на коліна. Батько, ідо стояв коло порога, голосно заридав, підхлипуючи по-дитячому так само, як і сестра, на всю хату; брат Петро пригнав з поля корову ще в полудень, нарвав їй гички, нагодував, усе того хазяйства миршавого доглядаючи, а на крик у хаті став на порозі з латаним мішком у руці, а такий був, мов камінь той німий…

– У другий раз…

Мати мовчала.

– У третій раз… – І я підвівся рішуче на ноги, а вона глухо мовила:

– Бог простить, сину… Не їдь тільки, дитино…

У матері знову починалася гарячка; їй знову лили на гаряче тіло самогонку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирав.

У хаті засмерділо горілим зерном: це батько з Петром випорожнили на материні ноги останню пляшку самогону.

Батько поклав кулака, мов горнятко загоріле, на стіл, – сказав:

– От жисть! Польський офіцер своєму собаці ногу перев’язував, а ми, виходить, гірше від собак здихаємо?! Біжи, Петька, ще до Одарки по самогонку, – наказував він братові.

Петро взяв на лаві пляшку, міцно стиснув для чогось у кулак пробку, вискочив у сіни, але не встиг причинити двері, як гукнув:

– Ой горить десь на селі! Це, мабуть, на Джулаєвому кутку, а дим валує аж у береги!.

– Катай по самогонку! – гостро наказав батько.

Ми вийшли з хати разом; пахло димом, а кутком заливались, гавкаючи, пси; село ж було німе, сторожке й люте; я мовчки одломив з верби молодий дубець – поганяти коня. Петро підбіг о воза, хотів, видно, щось мені сказати – не посмів, а батько йому вслід:

– Одна нога – тут, а друга – там? – I брат, оглянувшись, побіг по самогонку.

– Може, й не слід їхати? – поспитав обережно, прислухаючись до гарматного клекоту, батько, додавши: – Все рівно мати не діждеться того доктора, а сам десь накладеш головою або з конем до Польщі замобілізують!

У мене в серці за ті слова закипів жаль до батька, що не міг слова йому сказати, а лише мовчки одчинив ворота та повісив на них кирею чорну, – хай дома залишається, коли вмру по дорозі, – ударив дубцем коня, рвонувши ліворуч віжку, і биндюг заскакав по сухій дорозі, вистукуючи гальмом так, як за городом вистукував кулемет.

У передку мого воза, в навмисне зробленій скриньці, лежить револьвер. Чи не хотів спитати мене про його брат Петро?

Я думаю: “Треба було залишити його дома, бо я не знаю, чи доведеться мені повернутися додому, чи ні?.”

Шумлять перед дощем придорожні верби, шумить городина, а з верби, зриваючись на вітрі, летить ворон, крякаючи…

… Поляки мобілізують підводи. Польська армія, зодягнена в сіро-зелені німецькі шинелі, що нагадують колір жита, коли воно красується, розхристалась із дисципліни й перелякано котиться перед босими більшовицькими частинами на захід; наше село, як місцевість, де є стратегічний міст, сьогодні вдруге намагалися зайняти більшовики, і, повертаючи до Джулаєвого кутка коня, я не знаю, хто ж нарешті в селі зараз: пани чи товариші?

– Хто б не був, – кажу вголос до себе, – але п підводи не поїду. Плювати мені, що б’ється в гарячці армія, – у мене дома так само б’ється мати!.

Я міцно стискаю руками віжки та здержую коня, що за кожним пострілом з гармати кидається злякано то в один, то в другий бік, і під сміх польських солдатів, що стоять на розі Джулаєвої вулиці, потрапляю у бойову смугу…

– От молодець хлоп, – гукає до мене один солдат. – Сам до штабу їде, правда? – сміється він золотим зубом у передніх яснах до свого товариша.

– У його віз добрий, проше пана, до Варшави вирядився, – глузує той, показуючи багнетом на новий стан коліс у моєму возі.

Мені хочеться крикнути до цього чваньковитого “жовнєжа”: “Не до Варшави, брешеш, а до Зеленогаївки!” Але в моїй уяві лежить, як і зараз, розхристана мати, що рве з гарячки на собі сорочку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирає їй тіло самогонкою, – і не може через це зірватися таке слово.

Я б’ю по жижках коня, обминаю обгорілий паркан, де кричать та плачуть, мов божевільні, люди, та пускаю коня вподовж переляканого села на всю прить…

Я знаю одно: серце моє запеклося на руїнах пожежі, що подекуди ще й досі горіла, спопеліло стражданнями села, і, коли горло здавили сльози, я хотів витягти із своєї скриньки револьвера й стріляти кожного, кого зустріну по дорозі в шинелі, що нагадує колір жита…

– Стій, ти здурів, чи що? – гукає до мене з-під повітки дядько Василь. – Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панів до Волині підвозить рішив?

– По доктора… Мати!. – кинув йому під повітку слова, що змішалися з рясним дощем та заховали в золото-синіх огнях блискавки дядькову постать… Я накрив брезентом свою схованку та взяв конем до воріт, бо назустріч, похитуючись у слідах, скакала мокра від дощу, мов той хлющ, трійка польських кавалеристів.

Я захолонув од такої зустрічі.

Так, не для слави польського офіцера будуть ці рядки! Але їх родила та велика й справедлива у віках ненависть мого народу. І коли полковник, майнувши чорно-малиновими краями плаща, ударив мене нагайкою, різнувши кривавою смугою моє лице, я хотів був в ту хвилину лише запам’ятати риси цього звіра.

– Do stokros!. – вигукнув він кінець лайки російською мовою, запитавши знову польською: – Ти ховаєшся? Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служить, хаме?!

Його кінь хрипів під удилами над моєю головою, а пан офіцер, не почувши крику та благання, запитав у своїх солдатів:

– Co to jest? Co?! Хлоп німий, як скотина!

Один з кавалеристів єхидно засміявся, вклонившись навіть на сідлі офіцерові, але другий суворо дивився на сцену та стримував свого коня; я витер тоді рукавом кров, що стікала з рани, і спромігся сказати офіцерові польською ж мовою лише троє слів:

– Дякую за визволення!

О, він зрозумів! Люто сіпнувши за вуздечку свого коня, пан офіцер сказав до солдатів веселий дотеп, а далі гостро наказав:

– До штабу! Ця собака – більшовик… У-у, голота!

– Український інтелігент, проше пана полковника? – засміявся, запитавши, влесливий солдат.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Косинка Григорій Михайлович Мати

Categories: Твори з української літератури

Links