Скорочено роману Добродії Головлеви Салтикова-Щедріна М. Е

Сімейний суд Бурмистер Антон Васильєв приїхав з Москви. Бариня Орися Петрівна називає його ” переметною торбою “, тому що він ” слабшав на мову “. Він постійно видавав таємниці Орисі Петрівни. Він розповідає барині, що будинок її сина Степана Владимирича в Москві продали за борги. Орися Петрівна уражена. Будинок-Те коштував дванадцять тисяч, а продали його за вісім!

Але ж Орися Петрівна завжди жадала від дітей своїх беззаперечної слухняності! “Чоловік у неї – людина легковажна й п’януватий (Орися Петрівна охоче говорить

про себе, що вона – ні вдова, ні мужняя дружина); діти частиною служать у Петербурзі, частиною – пішли в батька й, у якості “осоружних”, не допускаються ні до яких сімейних справ”. Орися Петрівна почуває себе самотньої. “Чоловік називав дружину “ведьмою” і “чортом”, дружина називала чоловіка – “ветряною млином” і “бесструнною балалайкою”. Так одружені онисорок років.

Отут ще Володимир Михайлич почав дівок двірських підстерігати. “Дітей було четверо: три сини й дочку. Про старшого сина й про дочку вона навіть говорити не любила; до молодшого сина була більш-менш

байдужа й тільки середнього, Порфишу, не те щоб любила, а немов побоювалася”.

Степан Владимирича, старшого сина, називають у сімействі ” Степанком-Бельбасом” або ” Степанком-Бешкетником”. Він улюбленець батька, а мати його недолюблює. Орисі Петрівні часто дістається в розмовах сина з батьком. Як не били Степанка, він не залишав своїх витівок.

“Те косинку в дівки Анютки изрежет у шматки, те сонної Васютке мух у рот напустить… ” У двадцять років “Степан Головлев скінчив курс в одній з московських гімназій і надійшов вуниверситет. Але студентство його було гірке”. “Тим не менше, завдяки здатності швидко схоплювати й запам’ятовувати чуте, він витримав іспит з успіхом і одержав ступінь кандидата”.

Мати його тільки плечима потисла” Потім відправили Степанка в Москву й поставили над ним наглядача – піддячого, “який здавна клопотав по головлевским справах”. Будинок, що йому купила Орися Петрівна, приносив Степанку непогані гроші Так тільки проГорев “бельбас”. “Тоді він прийнявся ходити по заможних селянах матері, що жили в Москві своїм господарством; у кого обідав, у кого випрошував четвертку тютюну, у кого по дріб’язку займав”.

Дочка Аннушка теж не виправдала її надій. “Коли дочка вийшла з інституту, Орися Петрівна оселила її в селі, у чаянье зробити з її дарового домашнього секретаря й бухгалтера, а замість того Аннушка, в одну прекрасну ніч, бігла з Головлева з корнетом Улановим і повінчалася з ним”. Ганна Петрівна “відокремила їй капітал у п’ять тисяч і деревнюшку в тридцять душ із упалою садибою, у якій із всіх вікон дуло й не було ні однієї живої мостини.

Року через два молоді капітали прожили, і корнет невідомо куди біг, залишивши Ганну Володимирівну із двома дочками-близнюками: Аннинькой і Любинькой. Потім і сама Ганна Володимирівна через три місяці померла, і Орися Петрівна волею-неволею повинна була дати притулок круглих сиріт у себе. Що вона й виконала, помістивши крихіток у флігелі й приставивши до них криву бабу Палашку”. “…Молодші діти, Порфирій і Павло Владимиричи, перебували на службі в Петербурзі: перший – по цивільній частині, другий – по військовій.

Порфирій був одружений, Павло – неодруженої. Порфирій Владимирич відомий був у сімействі під трьома іменами: Иудушки, кровопивушки й відвертого хлопчика, якісь прізвиська ще в дитинстві були йому дані Степанком-Бельбасом”. Дуже любив хлопчик свою маму Тільки Орися Петрівна ніяк не могла зрозуміти, “що саме він виливає із себе: отрута або синовнюю шанобливість”. Були сказані Орисі Петрівні “таємничі слова: “квочка – кудах-тах-тах, так пізно буде”. Що вони могли значити?

Павло Владимирич – “цілковите уособлення людини, позбавленого яких би те не було вчинків”. Він “любив жити особняком, відчуженні від людей. Заб’ється, бувало, у кут, надметься й почне фантазувати” . Иудушка регулярно посилав матері листа з оповіданням про те, як у нього справи йдуть. Павло ж зайвого слова не напише.

“Перечитувала Орися Петрівна ці листи синів і все намагалася вгадати, що з них їй лиходієм буде”. Довго не могла отямитися Орися Петрівна після звістки про злодіяння старшого сина. Найбільше боялася вона, що син її до неї в будинок повернеться.

Вирішила вона тоді скликати сімейну раду, щоб вирішити частку старшого сина. “Покуда все це відбувалося, винуватець метушні, Степанко-Бельбас, вуж просувався з Москви в напрямку до Головлеву”. Тепер “Степанові Головлеву немає ще сорока років, але по зовнішності йому ніяк не можна дати менше п’ятдесятьох. Життя настільки потріпало його, що не залишила на ньому ніякої ознаки дворянського сина”.

Пасажирам Головлев представляється паном, але вони його швидко розгадують. Додому Степан Владимирич “іде, немов на Страшний суд”. “От дяденька Михайло Петрович (у просторіччі ” Ведмедик-Бешкетник”), що теж належав до числа “осоружних” і котрого дідусь Петро Иванич заточив до дочки в Головлево, де він жив у людський і їв з однієї чашки із собакою Трезоркой. От тетенька Віра Михайлівна, що з милості жила в головлевской садибі в братика Володимира Михайлича і яка вмерла “від помірності “, тому що Орися Петрівна корила неї кожним шматком, що з’їдається за обідом, і кожним поліном дров, уживаних для опалення її кімнати. Те ж саме приблизно має бути пережити і йому”.

“Дня через три бурмистрів Финоген Ипатич оголосив йому від маменьки “положення”, заключавшееся в тім, що він буде одержувати стіл і одежу й поверх того, по фунті Фалера на місяць”. Цілими днями ходив Степанко по кімнаті й думав про величезні гроші, які його мати одержує. “Весь ранок прождав Степан Владимирич, чи не прийдуть братики, але братики не йшли Нарешті, годин біля одинадцяти, приніс земський два обіцяних сочня й доповів, що братики зараз відснідали й замкнулися з маменькой у спальної”. На сімейній раді знову маменька розповідає історію свого збагачення.

“І грошей-те в мене в перший раз усього тридцять тисяч на асигнації було – папенькини шматочки далекі, душ зі сто, продала, – так з етою-те сумою й пустилася я, жарт сказати, тисячу душ купувати! Отслужила в Иверской молебень, та й пішла на Солянку щастя спробувати. І що ж адже! Немов бачила заступниця мої сльози гіркі – залишила-таки маєток за мною! І чудо яке: як я тридцять тисяч, окроме казенного боргу, надавала, так немов от весь аукціон перерізувала!

Колись л галасували й гарячилися, а отут і надбавляти перестали, і стало раптом тихо навкруги. Устав це присутній, поздоровляє мене, а я нічого не розумію! Стряпчий отут був, Іван Николаич, підійшов до мене: з покупочкой, говорить, пані, а я немов от стовп дерев’яний коштую! І як адже милість-те Божия велика!

Подумайте тільки: якщо б, при такій моїй несамовитості, раптом хто-небудь на бешкетництво крикнув: тридцять п’ять тисяч даю! – адже я, мабуть, у нестямі-те й всіх сорок надавала б! А де б я їх взяла?” “Як ви скажете, так і буде! Його засудите – він буде винуватий, мене засудите – я винувата буду”, – говорить Орися Петрівна синам.

Порфирій Владимирич відмовився від суду над братом. А Орися Петрівна вирішила Степанка простити, віддати йому вологодське село (частина батьківського маєтку). Але потім вона вирішує: “Покуда ми з папенькой живі – ну й він буде жити в Головлеве, з голоду не помре”.

Прижився Степанко-Бельбас у Головлеве. Підписав по материному вимозі “відмовні все – чисто тепер! “. “Одна тільки думка метається, ссе й давить – і ця думка: труна! труна! труна!

” Один раз Орисі Петрівні доповіли, що Степан Владимирич уночі зник з Головлева. “Виявилося, що за ніч він дійшов до Дубровин-Ской садиби, що відстояла у двадцяти верстах від Головлева”. Довго спав після такої прогулянки Степан Владимирич. Орися Петрівна прийшла до нього поговорити Навіть ласкаві слова знайшла.

Але бельбас їй ні слова не сказав. “У грудні того ж року Порфирій Владимирич одержав від Орисі Петрівни лист наступного змісту: “Учора ранком осягло нас нове, ниспосланное від Добродії випробування: син мій, а твій брат, Степан, помер… ” По-родинному У липні Павло Владимирич почуває себе дуже погано.

Доктор говорить, що йому денька два залишилося Ще говорить, що від Горелки хазяїн помирає. Тепер все повинне дістатися “Иудушке, законному спадкоємцеві”. Тепер “з безконтрольної й лайливої власниці головлев-ских маєтків Орися Петрівна зробилася скромною нахлібницею в будинку молодшого сина, нахлібницею праздною й не имеющею ніякого голосу в господарських розпорядженнях”. “Перший удар владності Орисі Петрівни був нанесений не стільки скасуванням кріпосного права, скільки тими готуваннями, які передували цьому скасуванню”. “У цей час, у самий розвал комітетів, умер і Володимир Міхая-Лич.

Умер примирений, умиротворений, відрікшись від Баркова й всіх справ його”. Иудушка інстинктом зрозумів, що “коли маменька починає уповати на Бога, те це значить, що в її існуванні криється деяка вада. І він скористався цією вадою зі свойственною йому лукавою спритністю”. “Орися Петрівна маєток розділила, залишивши при собі тільки капітал.