Скорочено “Притча про життя”
Один святий роздавав свої благословення різним людям. Першим він зустрів хлопчика-принца. Він сказав йому: “Раджа Путра, мій дорогий царевич, Чаранджіва – не вмирай ніколи, живи вічно”. Потім він побачив одного брахмачарья, учня Ду і сказав йому: “Ма Джива Муні Путрака – ти учень святого людини – не живи, зараз же помри”. Наступного, кого він зустрів, був святий, і він дав йому благословення: “Джива Ва Мара Ва садху. Садху – значить святий – ти можеш жити або померти – як тобі захочеться “. І він також зустрів м’ясника
Що стосується брахмачарья, сина Муні, він здійснює аскези, постить і живе простим життям, не дуже-то зручною і приємною. Мудрець йому сказав – помри, тому що завдяки своєму благочестю він підняв себе, і якщо він помре, то відразу відправиться на Вайкунтху. Тому чим швидше він помре, тим краще. Святому вайшнави він сказав – живеш ти чи ні – однаково. Ти служиш
Одному учневі весь час не давало спокою одне питання: як в житті людини поєднується приречення понад і його свобода вибору. З цим питанням він відправився до Учителя і той відповів: – Відправляючись у поле за букетом, ти не можеш бути в абсолютній впевненості ні в своєму майбутньому маршруті, адже навіть напрямок свого руху ти нерідко уявляєш насилу, ні в тому, які саме квіти складуть твій букет. Але ти йдеш від квітки до квітки керуючись лише своїми внутрішніми міркуваннями, ти схиляєшся у подяці до кожного з них і зриваєш їх, складаючи один до одного. Кожна квітка – це твій маленький повсякденний досвід, шлях до нього – частина твого життя, а букет – це весь твій життєвий досвід. Яким бути йому залежить лише від тебе.
Коли Господь створив людину, то він його запитав: скільки дати тобі життя? І людина смиренно сказав: – Скільки твоїй волі буде завгодно. – Добре, – сказав Господь, – житимеш двадцять років. Людина заплакав: – Чому так мало життя ти дав мені? Підійшов осел, і сказав йому Господь: – Тобі я даю сорок років. Двадцять років працюй і допомагай людині, а двадцять відпочивай. Заблагав осел: – Важко мені буде. Вкороти моє життя. – Дай мені ці роки, – попросив чоловік. Господь дав людині ослячі роки. Підійшла до Господа собака. – Живи сорок років. Двадцять років будеш служити людині, а двадцять відпочивати. Заблагала собака: – Скороти, Господи. Людина попросив дати йому і ці роки. Припхалися мавпа. – Живи сорок років, – сказав їй Господь. Заплакала мавпа: – Скороти ти моє життя. Господь її зайві роки віддав людині. Прожив людина свої двадцять років світло, яскраво. Всі його радувало.
Він одружився. Настали ослячі роки. Став тягнути лямку він важкої і сумного життя. За ослячими роками наступили собачі. Діти людини підросли. Стали тягнути з дому накопичене довгими роками добро. Людина почав бурчати, не давати їм. Всім став незадоволений. Настали і мавпячі роки. Стар стала людина. Будинки свого немає. Ходить він до своїх дітей, онуків няньчить, кривляється, щоб діточок потішити, мавпує. Так і проходить все людське життя.
Зустрілися на дорозі два подорожнього. Один ішов зі сходу на захід, інший із заходу на схід. Той, хто йде на схід, вітаючи, запитав йде на захід: – Ти йдеш з того боку, в яку я йду, скажи мені, що ти бачив, і що з тобою. Подорожній відповів: – Там на сході є земля, у якій жодної світлої голови не погубили. – Навіщо ж ти вийшов з тієї землі і йдеш назад? – Дорогу річ я кинув по дорозі, – відповів засмучений подорожній. – Коли я йшов, підібрав її, хотів при собі залишити, але, бачачи тебе, повертаю її тобі, – сказав йде на схід. Подорожній зрадів і подякував людини, кажучи: – Я сильно сумував, коли виявив, що втратив. Спаси і тебе Бог. Дорогу ціну я заплатив за неї. На що чоловік відповів: – І я був в сум’ятті і розгубленості, бачачи на дорозі те, за що хтось ціною життя заплатив.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)