Скорочено Подорожі в деякі віддалені сторони світу Лемюеля Гулливера, спочатку хірурга, а потім капітана декількох кораблів Свифта Д

У книзі Свифта чотири частини; його герой робить чотири подорожі, загальна тривалість яких у часі становить шістнадцять років і сім місяців. Виїжджаючи, точніше, відпливаючи щораз із цілком конкретного, що реально існує на будь-якій карті портового міста, він зненацька попадає в якісь дивовижні країни, знайомлячись із тими вдачами, способом життя, життєвим укладом, законами й традиціями, що в ході там, і розповідаючи про свою країну, про Англію. І першою такою “зупинкою” виявляється для свифтовского героя країна Лилипутия. Але спочатку

два слова про самого героя. У Гулливере злилися воєдино й деякі риси його творця, його думки, його подання, це як би якийсь “автопортрет”; однак мудрість свифтовского героя, точніше, його розумність у тім безприкладному абсурдному світі, що описує він щораз із неподражаемо серйозно-незворушною міною, – сполучається з “простодушністю” вольтерівського Гурону Саме ця простодушність, ця дивна наївність і дозволяє Гулливеру настільки обостренно (тобто настільки допитливо, настільки точно) схоплювати щораз, виявляючись у дикій і чужій країні, саме головне. І в той же час і деяка отстраненность завжди відчувається в самій інтонації його оповідання, спокійна, неспішна, несуєтна іронічність.

Немов він не про власні “ходіннях по борошнах” розповідає, а дивиться на все що відбувається як би з тимчасової дистанції, причому досить чималої. Одним словом, інший раз виникає таке почуття, начебто це наш сучасник, якийсь невідомий нам геніальний письменник веде своє оповідання. Сміючись над нами, над собою, над людською природою й людськими вдачами, якісь бачаться йому незмінними, Свифт ще й тому є сучасним письменником, що написаний їм роман здається приналежної до літератури, що саме в XX сторіччі, причому в другій його половині, назвали “літературою абсурду”, а насправді її щирих корінь, її початок – отут, у Свифта, і часом у цьому змісті письменник, що жив два с половиною століття тому назад, може дати сто очка вперед сучасним класикам: саме як письменник, що витончено володіє всіма прийомами абсурдистского листа. Отже, першою “зупинкою” виявляється для свифтовского героя країна Лилипутия, де живуть дуже маленькі люди. Уже в цій, першій частині роману, так само як і у всіх наступних, вражає вміння автора передати, із психологічної точки зору абсолютно точно й вірогідно, відчуття людини, що перебуває серед людей (або – істот), не схожих на нього, передати відчуття самітності, занедбаності й внутрішньої несвободи, скутості саме через те, що навколо – всі інші й все інше У тім докладному, неспішному тоні, з яким Гулливер оповідає про всі безглуздості, безглуздості, з якими він зіштовхується, потрапивши в країну Лилипутию, позначається дивно изисканно-потаенний гумор.

Спочатку ці дивні, неймовірно маленькі люди (відповідно настільки ж миниатюрно й усе, що їх оточує) зустрічають Людини Гори (так називають вони Гулливера) досить привітно: йому надають житло, приймають спеціальні закони, які якось упорядковують його спілкування з місцевими жителями, для того щоб воно протікало дорівнює гармонійно й безпечно для обох сторін, забезпечують його харчуванням, що непросто, тому що раціон незваного гостя в порівнянні з їх власним грандіозний (він дорівнює раціону 1728 ліліпутів!). З ним привітно розмовляє сам імператор, після зробленої Гулливером йому й всій його державі допомоги (той пішки виходить у протоку, що відокремлює Лилипутию від сусідньої ворожої держави Блефуску, і притягає на мотузці весь блефусканский флот), йому дарують титул нардака, найвищий титул у державі. Гулливера знайомлять зі звичаями країни: чого, приміром, коштують вправи канатних танцюристів, що служать способом одержати посаду, що звільнилася, при дворі (вуж чи не звідси запозичив изобретательнейший Том Стоппард ідею своєї п’єси “Стрибуни”, або, інакше, “Акробати”), Опис “церемоніального маршу”… між ніг Гулливера (ще одне “розвага”), обряд присяги, що він приносить на вірність державі Лилипутия; її текст, у якому особлива увага обертає на себе перша частина, де перераховуються титули “могущественнейшего імператора, відради й жаху вселеної” – все це неподражаемо!

Особливо якщо врахувати нерозмірність цього ліліпута – і всіх тих епітетів, які супроводжують його ім’я. Далі Гулливера присвячують у політичну систему країни: виявляється, у Лилипутии існують дві “ворогуючі партії, відомі за назвою Тремексенов і Слемексенов”, що відрізняються друг від друга тим лише, що прихильники однієї є прихильниками… низьких каблуків, а іншої – високих, причому між ними відбуваються на цьому грунті “найжорстокіші розбрати”, оскільки одні “затверджують, що високі каблуки всього більше погодяться с… древнім державним укладом” Лилипутии, однак імператор “ухвалив, щоб в урядових закладах… уживалися тільки низькі каблуки…”. Ну чим не реформи Петра Великого, суперечки щодо впливу яких на подальший “російський шлях” не стихають і донині! Ще більш істотні обставини викликали до життя “ожесточеннейшую війну”, що ведуть між собою “дві великі імперії” – Лилипутия й Блефуску: з якої сторони розбивати яйця – з тупого кінця або ж, зовсім навпаки, з гострого.

Ну зрозуміло, Свифт веде мову про сучасну йому Англії, розділеної на прихильників торуй і вігів, – але їхнє протистояння кануло в Лету, ставши приналежністю історії, а от чудова алеГорея-іносказання, придумана Свифтом, жива. Хоча, втім, свифтовские алеГореї звичайно ж ставилися до тої країни й тої епохи, у які він жил і політичний виворіт яких мав можливість пізнати на власному досвіді, “з перших рук”. І тому за Лилипутией і Блефуску, що імператор Лилипутии після доконаного Гулливером відведення кораблів блефусканцев, “задумав…

Перетворити у власну провінцію й керувати нею через свого намісника”, без великої праці прочитуються відносини Англії й Ірландії, також аж ніяк що не відійшли в область переказів, донині болісні й згубні для обох країн. Треба сказати, що не тільки описані Свифтом ситуації, людські слабості й державні підвалини вражають своїм сьогоднішнім звучанням, але навіть і багато хто чисто текстуальні пасажі. Цитувати їх можна нескінченно. Ну, наприклад: “Мова блефусканцев настільки ж відрізняється від мови ліліпутів, наскільки відрізняються між собою мови двох європейських народів При цьому кожна з націй пишається стародавністю, красою й виразністю своєї мови.

І наш імператор, користуючись перевагами свого положення, створеного захопленням ворожого флоту, поставив за обов’язок посольству представити вірчі грамоти й вести переговори ліліпутською мовою”. Асоціації, Свифтом явно не заплановані (хоча як знати), виникають самі собою… Сарказм Свифта винятковий – але гіпербола, перебільшення, іносказання абсолютне при цьому співвідносяться з реальністю.

Такий “фантастичний реалізм” початку XVІІІ в. Або от ще зразок свифтовских провидінь: “У ліліпутів існує звичай, заведений нинішнім імператором і його міністрами (дуже несхожий… на те, що практикувалося за старих часів): якщо на догоду мстивості монарха або злості фаворита суд присуджує кого-небудь до жорстокого покарання, то імператор вимовляє в засіданні державної ради мовлення, що зображує його велике милосердя й доброту як якості, усім відомі й всіма визнані. Мовлення негайно оголошує по всій імперії; і ніщо так не лякає народ, як ці панегірики імператорському милосердю; тому що встановлено, що чим вони пространнее й велеречивее, тим бесчеловечнее було покарання й невиннее жертва”. Все верно, тільки при чому отут Лилипутия, – запитає будь-який читач. І справді – при чому?..

Після втечі в Блефуску (де історія повторюється з обтяжуючою однаковістю) – тобто всі ради Людині Горе, але й не менш раді від нього скоріше позбутися – Гулливер на вибудуваній їм човну відпливає й… випадково зустрівши англійське купецьке судно, благополучно вертається в рідні пенати. Із собою він привозить мініатюрних ягничок, якісь через кілька років розплодилися настільки, що, як говорить Гулливер, “я сподіваюся, що вони принесуть значну користь сукняної промисловості” (безсумнівна “відсилання” Свифта до власного “Листам сукнороба” – його памфлету, що вийшов у світло в 1724 р. Другою дивною державою, куди попадає невгамовний Гулливер, виявляється Бробдингнег – державу велетнів, де вже Гулливер виявляється своєрідним ліліпутом. Щораз свифтовский герой немов попадає в іншу реальність, немов у якесь “зазеркалье”, причому перехід цей відбувається в лічені дні й годинники: реальність і ірреальність розташовані зовсім поруч, треба тільки захотіти… Гулливер і місцеве населення в порівнянні з попереднім сюжетом немов міняються ролями, і звертання місцевих жителів з Гулливером цього разу в точності відповідає тому, як поводився сам Гулливер з ліліпутами, у всіх подробицях і деталях, які так майстерно, можна сказати любовно, описує, навіть виписує, Свифт.