Скорочено МОМЕНТ – ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО
З оповідань тюремного Шахерезади
( Скорочено)
“Було це навесні… Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось… З ким? А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого… А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав де Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись, сердито крикнув на коняку.
А Семен цей, треба вам сказати, був “парнишка”
Оповідач сказав, що неодмінно мусить сьогодні бути на тому боці. На що Семен сказав, що можуть убити. Та оповідач мовив, що його не вб’ють. Доїхали до кордону. Оповідач спитав Семена, чи він поведе його зараз. Але Семен відповів, що ще хоче пожити на цьому світі. Потім Семен спитав, чи правда той хоче йти зараз. Оповідач
“Одчинивши двері, я ступив до неї… і від несподіванки закам’янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа… – уявіть собі!..- сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір’ї контрабандиста… Я мусив почувати себе ніяково”.
Оповідач спитав дозволу увійти й зацікавлено поглянув на жінку.
“В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи тіпнута наперед. В повітці було темнувато, пахло вогкістю, шкурами, зіпрілою соломою”.
Вона теж переправлялася за кордон.
У двір швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й поем і піно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повітки, до поля, до села. Семен понуро стояв і слухав, спустивши вздовж тіла руки.
Раптом панна засіялася.
“Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі.
– Боже мій, як я вбралася! – скрикнула вона і, швидко вставши, почала знімати соломинки, які, мов золоті прикраси, висіли круг її сукні й хиталися. – Знаєте: я вже два дні тут лежу, в оцій повітці! – засміялась вона до мене. – Ій-богу! Все чогось не можна йти. А тут гарно, правда? Наче індійський вігвам, чи як то у їх зветься? Мені дуже подобається. Сумно тут якось. Семен мені їсти сюди носив. Тільки тропіки вже нудно стало. Ну, нічого, будемо тепер вдвох нудитись. Правда? Тільки слухайте: що ви стоїте так, знімайте з мене солому. Гарний кавалер!
А мені, признатись по правді, хотілось би ще більш обсипати її цими соломинками, які так через щось були до лиця їй”.
Увійшов Семен і сказав, що треба зараз тікати. Стражники трусять уже товаришів. Панні він теж наказав тікати разом із оповідачем.
” – О, тільки не стражникам в руки! – раптом зірвалась панна з місця й прудко, твердо заходила по повітці. – Тільки не це! Тільки не це!.. У вас револьвер є? – вмить зупинилась вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалось, вона держала голку в цих губах. Вся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв револьвер і дав їй.
– А стріляти ви вмієте? – хмуро й тихо спитав я.
– Убити себе зумію, – муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула на груди револьвера”.
Вони пішли лісом, туди, куди вказав Семен. Йшли довго, інколи зупинялись, ховались від підвод, що проїжджали десь поблизу. Сміялися та розмовляли.
“Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись.
Віз наближався… Ось уже порівнявся з нами. На йому сиділо троє дядьків з довгим, аж до плечей, волоссям і в капелюхах, похожих на перевернені догори ринки. Двоє з них сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно подивились на нас і пробігли далі…
Рішуче, я знав її, – ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно”.
“- А знаєте, мені чогось зовсім не страшно… Цікаво тільки дуже… – здивовано посміхнулась вона. Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам’ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом з хвилею звуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно.
– Знаєте, ви надзвичайно гарні зараз! – проти волі вирвалось у мене.
Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене, й вона засміялась:
– Я не знаю, що треба сказати на це…
Нам обом стало якось радісно-ніяково, і ми мовчки швидше пішли до лісу”.
Стіна була вже зовсім поруч. Залишалося тільки зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита – і опинишся в лісі.
Раптом панна зупинилася, протягнула оповідачеві адресу і попросила, якщо її вб’ють, написати так: “Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя”. Той пообіцяв зробити.
Вони опинилися у лісі. Сіли, щоб роздивитись, куди йти далі.
“Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям.
Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли; тукав дятел десь угорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливались в обіймах. Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й поводили вусиками. В траві парами кишіли кузьки. Одбувався великий, прекрасний процес життя.
Люблю я цей процес у лісі, в полі! Чистий він, не скалічений ними моралями людей, не заслинений лицемір’ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір’я старшого брата свого людини”.
Він намагався обійняти Мусю, пригорнути до себе, поцілувати, але вона відсторонилася, сказала, що вже треба йти.
Вони пішли далі, і, чим більше йшли, тим більше він ставав впевнений, що їх вб’ють.
“- Дайте руку… – прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні.
“Так, як вмирають ті, що дуже люблять життя”, – згадалось мені. Я стиснув їй руку, вона мені, але зараз же й забули про себе і знову пірнули в це наближення, в це чекання, в цей майже незалежний від нашої свідомості велетенський протест наших істот”.
Десь попереду був просвіт. Вони почали повзти. Зупинялись. Знов повзли. Поки не дісталися тієї межі.
“Так! Два стовпи – один проти другого, один наш – великий, незграбний; другий, з того боку, – менший; обидва – з орлами, обидва – рябі. Круг їх таємна порожнеча… Та чи порожнеча ж? А може, десь, тут же, стояла коло їх людина, і порожнеча тільки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смерті?
Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелась і напружено дивилась вперед.
– Тут! – хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і прошепотів: – Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно… Ну!..
Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але, здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з поверненим вбік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер в вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли, озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалась назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерті.
Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя.
– Єсть! – гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. – Єсть! – повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівались, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя. – Єсть! – раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до мене.
“Єсть!!” – крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй.
Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття “не треба”, “не можна”, це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.
Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась…
Довго сиділи так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед”.
Потім вона сказала, що треба прощатися.
“- Наше… наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось
Сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?
Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено говорила:
Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут… – Вона показала на серце.
І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані…
Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.
Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі”.
Герої оповідання “Момент” (1910) свідомо вибирають шлях, сповнений смертельних небезпек, заради життя і щастя в ньому. Тюремний Шахерезада, від імені якого ведеться розповідь, і його випадкова знайома, соратниця по боротьбі Муся, нелегально переходять кордон. Що ближче кордон, то холодніше стає на душі, завмирає серце, героя охоплює тривога, викликана передчуттям кінця, наближення якого він фізично відчуває. Він бореться із страшним передчуттям, але, вкритий для конспірації рядном, самому собі здається “трупом, який везуть уже від кордону”.
Винниченко не вдається до зайвих пояснень, до розлогих описів, розгорнутих роздумів про переживання героїв, їх душевний стан тощо. Усе стає зрозумілим з поведінки, мови, інколи навіть міміки героїв.
Опинившись у небезпечному місці, герой “Моменту”, який присвятив себе високій меті (що само собою передбачає аскетизм), потрапляє в ситуацію, коли найменший необдуманий крок може коштувати життя – він зустрічає прекрасну панну і
Закохується до нестями. Невідомо, що чекає цих випадкових супутників попереду, але разом вони пережили “щастя крові, мозку, нервів, кісток… найвище щастя народження не з сліпими, а одвертими, видючими очима душ”, вони зазнали момент великого щастя, якого вистачить на все життя: “Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість…”
У кожного з них за плечима своє життя, кожен піде своєю дорогою, зв’язаний минулим, і чекатиме майбутнього, визначеного тим минулим, проте образ дівчини залишиться в душі героя назавжди. Їхня любов – не просто щастя – це справжнє життя, для якого і народжується кожна людина. В оповіданні Винниченка любов-щастя – скороминущий “момент”, пам’ять про який, збережена у серцях, прилучає до вічності.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)