Скорочено “Людина” Кобилянської
Пан Епамінондас Ляуфер (У деяких виданнях – Ляуфлер. – Ред.) жив у добрі часи. Цісарсько-королівський радник, він мав велику повагу, вплив і немалі доходи. Була у нього і слабка сторона – пристрасть до спиртних напоїв. Але цього поки що ніхто не помічав.
У Ляуфера було чотири доньки і один син, якого любив до нестями, вважав своїм майбутнім. Мати так само обожнювала сина, не раз у мріях бачила його лісовим радником в елегантній колясці поруч із багатою жінкою, а навколо усі йому з повагою низенько кланяються. А ще краще, якби він став лікарем
Природа не обділила їх красою, а пані радникова посилала, як водиться, вчитися французької мови й музики. Оскільки батько займав високе становище у суспільстві, то
Сміялися: “Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха!” Однак мати нічого не могла вдіяти з Оленою і не наважувалася застосовувати силу. Тим більше, що за нею, “як тінь”, піднімалася сестра Ірина і завжди знаходила слова, щоб заспокоїти матір і виправдати вчинки сестри. До них інколи приєднувався й молодий чоловік, студент-медик Стефан Лієвич, який приїхав додому на канікули. Чого він тільки не розповідав! А його слухали, ніби апостола правди.
Про те, що в Швейцарії вже давно поширилася жіноча емансипація, що жінки навчаються в університетах, прагнуть бути самостійними і рівноправними з чоловіками. Тут же він побачив “сонне царство”, а якщо якась жінка намагається “збудити сонну сестру”, її висміюють і засуджують, як, наприклад, Олену. Йому за це навіть соромно. Олена відповідала, що це наслідок “нещасного виховання та вкоріненого пересвідчення, що думати-знати пристоїть мужчині, а жінці має воно служити за оздобу”. Мати ненавиділа Лієвича ще й за те, що він ніколи не знаходив доброго слова для її сина, а, навпаки, при кожній нагоді “читав нотації” за його недостойну поведінку і лінощі.
Пізній вечір після великодніх свят. Було тихо, тільки чувся шум гірської річки. Навколо величаво піднімалися Карпатські гори, верхівки яких магічним сяйвом освітлював місяць. З невеличкої хатини вийшли Олена і Лієвич. Сьогодні у них прощальний вечір, бо Стефан змушений поїхати на два роки, щоб закінчити навчання. Вони не знаходять слів, щоб висловити свої почуття. Він просить її говорити, щоб назавжди запам’ятати голос коханої. Вона з усміхом питає, що, може, йому ще й присягу на вірність зложити? Стефан говорить, що вірить не в присяги, а у силу любові, і розпитує, що вона подумала у першу хвилину, у другу, третю, коли побачила його. Олена відповідає, що полюбила з першої хвилини, коли зрозуміла, що він говорив правду, не боявся ніколи і нічого.
І з другої хвилини, коли переконалася, що він цільна натура, “задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної. ” їй подобається і те, що не перетворював себе в “модну малпу”, не дуже дотримувався умовностей “світського життя”. Стефан висловлює жаль, що родина Олени його не терпить і може присилувати її вийти заміж за когось, на їхню думку, достойнішого. Але Олена відповідає, що цього ніхто не може зробити проти її волі і просить вірити в любов, а поки що їхні заручини – таємниця.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)