Скорочено “Козачка” Вовчка
Жив у нас у селі козак Хмара; багатир був! Що було в його поля, худоби, що всякого добра! Не дав йому Господь діточок купочки, уродилась дівчинка одна одним, як сонечко в небі. Випестили її, викохали хорошу й чепурну, і на розум добрий навчили. Уже шістнадцятий годок минає Олесі, вже й свати почали в хату навертатись. Старі дякують за ласку, частують, а дочки не змовляють: “Ще нехай погуляє, то буде чим дівування згадати. Ще не час голівку молоденьку на господарстві клопотати; нехай погуляє дівчиною”.
А що вже женихів було, Боже мій милий! Де
Жила в батька-матері, не знаючи горя, ані лиха. Сказано, як молоде, то й гадок не має; тільки й думки, як би погулять весело. Да вже як там хороше й розкішно не жилося, треба було й їй свого лиха одбути. Занедужала перше мати: таки вже старенька була; похиріла неділь зо дві та й переставилась. За ненькою й батько помер з нудьги та з жалю за вірним подружжям, що з нею молодий вік ізвікував.
Осталась
– Чому не йдеш заміж, Олесю? – питає стара тітка. – Женихів у тебе, хвалить Бога, як цвіту в городі; хоч греблю гати. Чого б то тобі гордувати? Парубки ж у нас – як орлята: жваві, молоді. І старече серце радується, поглядаючи на їх, а щоб то молоде дівоче німіло й до жодного не хибнуло, – я вже й не знаю, який се теперечки світ настав.
– Тітко-сердечко! нехай я ще погуляю!
– Пора, пора, моя дитино! Послухай старечої сувори. Самій тобі веселенько, а вдвох із любим чоловіком іще веселіше буде. А що хазяйствечком будеш клопотатись, того не бійся: робитимеш не для кого, як для себе; любо буде й поклопотатись. Ти, дякувати Господові, не кріпачка: твоя праця не загине дурно.
– Не кріпачка! Нібито вже як кріпачка, то й світ зав’язаний! Живуть же люди.
– Живуть, Олесю, та таке їх і життя!
– Як пани добрі, то й людям добре.
– Та що з того, що пани добрі? Які ще паненята будуть! Та й добрим треба годити, і в добрих загорюєш для себе хіба три ступні землі на домовину, а в лихих… то нехай Господь не доводить і чути. Годі й згадувати таке. Послухайся, Олесю, та й на весіллі погуляймо! А що вже мені втішно та мило буде, як пощастить тебе Господь сім’єю, що коло тебе діточки, як бджілочки коло повного квіту, загудуть!
– Я ще погуляю дівчиною, тіточко! – та й годі.
II
Аж ось шле свати Іван Золотаренко. Олеся пошанувала любих гостей і рушники подавала.
А сей Іван Золотаренко та був кріпак. Такий-то виходився хороший, моторний, і не пізнати його, що в гіркому кріпацтві зріс.
Догадались тоді вже всі, кого Олеся дожидала, та так і забурчало по селу, мов у джерелі: “Як то можна! та де се видано! та хто таке чув, щоб вільна козачка за кріпака оддавалась!”
Почула стара тітка та й вдарилась об поли руками:
– Бодай же я не дождала таке чути! Дитино моя, Олесю! схаменись! Та як би жив був твій батько або мати, краще б вони тебе в глибокій криниці затопили! Та їх і кісточки струснуться в землі з великого жаху та жалю! Що се ти задумала? Та се тобі якісь чари давано!
Так то вже вмовляє стара Олесю, і просить, і плаче.
– Ні вже, тіточко моя люба, – говорить Олеся, – нічого не поможеться: буду за Йваном!
Стара до Петра Шостозуба. Нема, поїхав у ярмарок. Лихо. А той Петро Шостозуб та був перший чоловік у громаді, – вже старезний такий, Боже! як молоко, білий.
До Андрія Гонти – нема. До Михайла Дідича – нема: усі в ярмарку.
– Ой лиха моя година та нещаслива! Кинусь хоч до Опанаса Бобрика!
Сей дома був. Лежить у садку під грушею, люльку пихкає. Побачивши Олесину тітку: “Здорові, – каже, – були й Богу милі! Чи не на пожарину біжите?”
– Нехай вам Бог помагає, пане Опанасе! прийшла до вас за радою. Порадьте мене: несподіване лихо спостигло! Зберіть раду!
– Оце! щоб то для жінок раду скликати! Вже б то й громада була як синиця без глузду! Зберіться самі, та яка всіх перекричить, тої і правда буде.
– Ой пане Опанасе! се не жіночі примхи: велике нещастя нам сталось!
Та й оповістила йому все чисто. Нащо вже веселий, нежурбливий, та й він заклопотався сим випадком.
– Еге! – каже, – що то дурне дівча, сказано вже! Коли й вимага якого лиха, то не другому кому, тільки собі власне.
– Ходіть, пане Опанасе; може, вона вас послухає. А не послухає, то звелимо послухати! Ось і шапка, рушаймо!
Ідуть, а на всіх улицях люди так і снують, аж не потовпляться, і все до Олесиної хати, – і старі, й молоді, і малі навіть собі біжать. Всі вмовляють та просять:
(2 votes, average: 2.50 out of 5)