Скорочено “Котик Летаев” Білого

Тут, на крутосекущей рисі, у минуле кидаю я довгі й німі погляди. Перші миті свідомості на порозі триріччя мого – встають мені. Мені тридцять п’ять років. Я коштую в горах, серед хаосу круторогих скель, що нагромаджуються брил, відблисків алмазящихся вершин. Минуле ведене мені й клубиться клубами подій. Мені встає моє життя від ущелин першого дитячого років до крутизн цього самооознающего миті й від крутизн його до передсмертних ущелин – збігає Прийдешнє. Шлях сходження страшний. Через тридцять п’ять років вирветься в мене моє тіло,

по стромовинах утікши, виллє льодовик водоспадами почуттів

Самосвідомість мені оголено; я коштую серед мертвих опалих понять і змістів, розумових істин. Архітектоніка змістів осмыслилась ритмом. Сенс життя – життя; моє життя, воно – у ритмі часів, міміці повз події, що летять. Ритмом запалилася веселка на водометних краплях змістів. До себе, дитині, обертаю я погляд свій і говорю: “Здраствуй, ти, дивне!

” Я пам’ятаю, як перше “ти – еси” складалося мені з потворних бредов. Свідомості ще не було, не було думок, миру, і не було Я. Був якийсь зростаючий, вихровий, вогневий потік, що розсипався

вогнями червоних карбункулів: летящий стрімко. Пізніше – відкрилася подоба, – куля, спрямована всередину; від периферії до центра неслося відчуттями, прагнучи подужати нескінченне, і згоряло, знемагало, не подужувати. Мені говорили потім, у мене був жар; довго болів я в той час: скарлатиною, кором… Мир, думки, – накип на ставшем Я, ще не зложилося свідомість мені; не було поділу на “Я” і ” не-я”; і в потворному світі народжувалися перші образи – міфи; з дихаючого хаосу – як з вод громади, що скаляться, суши – проступала дійсність

Головою я просунувся в мир, але ногами ще був в утробі; і зміїлися ноги мої: змееногими міфами обступав мене мир. Те не був сон, тому що не було пробудження, я ще не прокинувся в дійсність. Те було заглядання назад, собі за спину свідомості, що тікає. Там підглянув я в кривавих розливах червоних карбункулів щось що біжить і влипає в мене; з бабою зв’язалося мені це, – вогненно-дихаючої, з очами презлими

Рятувався від баби, що наздоганяє, я, болісно силкувався відірватися від її. Уявіть собі храм; храм тіла, що повстане в три дні. У стрімкому бігу від баби я уриваюся в храм – баба залишилася зовні, – під зводами ребер входжу у вівтарну частину; під неповторні звої купола черепа. Тут залишаюся я й от, чую лементи: “Іде, уже близько!” Іде Він, ієрей, і дивиться. Голос: “Я…” Прийшло, прийшло – “Я…”. Бачу крила розкинутих рук: нам знаком цей жест і даний, звичайно, у розкиді розкритому дуг надбрівних…

Квартирою чітко просунувся мені зовнішній мир; у перші миті свідомості встають: кімнати, коридори, у які якщо вступиш, то не повернешся назад; а будеш охоплений предметами, ще не ясно якими. Там, серед крісел у сірих чохлах, встає мені в тютюновому димі лило бабусі, прикритий чіпцем голий череп її, і щось грізне у вигляді. У темних лабіринтах коридорів там тупотом наближається доктор Дорионов, – быкоголовым мінотавром представляється він мені. Мені роїться мир колиханнями ліній, що летять, на малюнках обой, обступає мене змееногими міфами. Переживаю катакомбний період; проникні стіни, і, здається, звалися вони, – у ребрах пірамід стане пустеля, і там: Лев. Пам’ятаю я чітко лемент: “Лев іде”; кошлату гриву й пасти оскал, величезне тіло серед жовтіючих пісків

Мені потім говорили, що Лев – сенбернар, на Собачій площадці до граючих дітей підходив він. Але пізніше думалося мені: те не був сон і не дійсність. Але Лев був; кричали: “Лев іде”, – і Лев ішов. Життя – ріст; у наростах стають життя, у неподобстві перший наріст мені був – образ. Перші образи-міфи: людина – з бабусею зв’язався мені він, – баба, у ній бачилося мені щось від хижого птаха, – бик і лев…. Квартирою просунувся мені зовнішній мир, я став жити в що стали, в, що отвалились від мене дійсності. Кімнати – кістки древніх істот, мені ведених; і пам’ять про пам’ять, про дотелесном жива в мені; відсвіт її на всім. Мені тато, що летить у клуб, в університет, із червоною особою в окулярах, є вогненним Гефестом, загрожує він кинути мене в безодню безобразності

У дзеркалах дивиться бліду особу тітки Доги, нескінченно відбиваючись; у ній – дурної нескінченності звук, звук падаючих із крана краплі, – щось те-ти-до-ти-но. У дитячій живу я з нянюшкой Олександрою. Голосу її не пам’ятаю, – як німе правило вона; з їй жити мені за законом. Темним коридором пробираюся на кухню з їй, де розкрита печі вогненна паща й куховарка наша коцюбою бореться з вогненним змієм. І мені здається, сажотрусом урятований я був від червоного хаосу полум’яних мов, через трубу був витягнений у мир. По ранках з ліжечка дивлюся я на шафку коричневий, з темними розлученнями сучків

У рубіновому світлі лампадки бачу ікону: схилилися волхви, – один чорний зовсім – це мавр, говорять мені, – над дитятей. Мені знаком цей мир; мені продовжилася наша квартира в арбатскую Троицкую церква, тут у блакитних клубах ладанного диму глаголил Золотий Горб, віщала Сива Давнина й голос чув я: “Благослови, владыко, кадило”. Казкою продовжився міф, балаганним Петрушкою. Уже немає няньки Олександри, гувернантка Раїса Іванівна читає мені про королів і лебедів

У вітальні співають, півсон мішається з казкою, а в казку вливається голос. Понять ще не виробило свідомість, я метафорами мислю; мені непритомність: те – куди падають, провалюються; напевно, до Пфефферу, зубному лікареві, що живе під нами. Папины небилиці, страшне бу-бу-бу за стіною Христофора Христофоровича Помпула, – він усе в Лондоні шукає статистичні дані й, запевняє тато, ламає ландо московських візників: Лондон, напевно, і є ландо, лякають мене. Голос довременной стародавності ще виразний мені, – титанами обертається пам’ять про неї, пам’ять про пам’ять. Поняття – щит від титанів…

Ощупями космосу я дивлюся в мир, на московські будинки з вікон арбатского нашого будинку. Цей мир зруйнувався в мить і розсунувся в безбережність у Касьяново, – ми влітку в селі. Кімнати канули; устали – ставок з темною водою, купальня, переживання грози, – грім – скупчення електрики, заспокоює тато, – ніжний агатовий погляд Раїси Іванівни… Знову в Москві – тісної тепер здалася квартирка наша

Наш тато математик, професор Михайло Васильович Летаев, книгами заставлений його кабінет; він все обчислює. Математики ходять до нас; не любить їхня мама, боїться – і я стану математиком. Відкине локони мені із чола, скаже – не моє чоло, – другий математик! – страшить її передчасний розвиток моє, і я боюся розмовляти спапой.

По ранках, дуріючи, милуюся я до мами – Ласкавий Котик! В оперу, на бал, їде мама в кареті з Поліксеною Борисівною Блещенской, про життя свою в Петербурзі розповідає нам. Це не наш мир, інший всесвіт; порожнім називає його тато: “Порожні вони, Лизочек…” По вечорах з вітальні ми з Раїсою Іванівною чуємо музику; мама грає

Кімнати наповнюються музикою, звучанням сфер, відкриваючи таимые змісти. Мені игрою продовжилася Музика. У гостинной я чув тупоти ніг, улаштовувався “вертеп”, і фігурка Рупрехта з покрову зеленої ялини перебралася на шафку; довго дивилася на мене із шафки, кудись загубилася потім. Мені игрою продовжилася музика, Рупрехтом, клоуном червоно-жовтим, подарованим мені Сонею Дадарченко, червоним черв’ячком, зв’язаним Раїсою Іванівною – jakke – змією Якке.

Мені тато приніс уже біблію, прочитав про рай, Адама, Еве й змії – червоній змії Якке. Я знаю: і я буду вигнаний з раю, оніміє від мене Раїса Іванівна – що за ніжності з дитиною! Народили б свого! – Раїси Іванівни більше немає із мною

“Згадую дні, що витекли, – не дні, а алмазні свята; дні тепер – тільки будні”. Дивуюся заходам, – у кривавих розколах небо червоним залило всі кімнати. До жаху впізнаним диском величезне сонце тягне до нас руки… Про парфуми, духівників, духовному чув я від бабусі

Мені ведене став подих духу; як у рукавичку рука, входив у свідомість дух, виростав з тіла блакитною квіткою, розкривався чашею, і кружлялася над чашею голубка. Залишений Котик сидів у крісельце, – і пурхало над ним Я в трепеті крил, осяяне Світлом; з’являвся Наставник – і ти, непороджена королевна моя, – була із мною; ми зустрілися після й довідалися один одного… Я духовну ризу носив: наділявся в одяг зі світла, крильми ляскали два півкруги мозку

Невимовна свідомість духу, і я мовчав. Мені невиразний став мир, спорожнів і охолонув він. “Про розп’яття на хресті вже чув від тата я. Чекаю його”. Мить, кімната, вулиця, Село, Росія, Історія, мир – ланцюг розширень моїх, до цього миті, що самоусвідомить. Я знаю, розпинаючи себе, буду вдруге народжуватися, проломиться лід слів, понять і змістів; спалахне Слово як сонце – у Христі вмираємо, щоб у Духу воскреснути