Скорочено “Герой нашого часу” Лєрмонтова
Короткий переказ твору Герой нашого часу (Михайло Юрійович Лермонтов) 30-ті роки минулого століття. Завоювання Кавказу, знало при Олексія Петровича Єрмолова куди більш “бурхливі дні”, наближається до завершення. “Чужі сили”, звичайно, обтяжують “край вольності святий”, і він, природно, обурюється, проте ж не настільки, щоб перекрити Військово-Грузинську дорогу. На ній-то і зустрічається автор, офіцер російських колоніальних військ, з ветераном Кавказької війни штабс-капітаном Максимом Максимович. До Владикавказа, куди прямують
Це зараз п’ятдесятирічний штабс-капітан числиться кимось на кшталт інтенданта, а п’ять років тому був він ще стройовим офіцером – комендантом сторожовий фортеці і стояв зі своєю ротою в тільки що замирення Чечні. Трапляється, звичайно, всяке – “кожен день небезпека” (“народ кругом дикий”), – але загалом з замирення “дикунами”
Вже на що простий Максим Максимович, а розуміє: затіяне Печоріним (від нудьги!) Романтичне підприємство добром не закінчиться. Закінчується і справді зле: переділом краденого. Справа в тому, що Печорін розплачується з Азаматом не своїм золотом, а чужим – безцінним – конем, єдиним надбанням зухвальця Казбич. Казбич, в помсту, викрадає Белу і, зрозумівши, що від погоні не піти, заколює її.
Розказана штабс-капітаном “історійка” так і залишилася б колійним епізодом у “Записках про Грузію”, над якими працює автор, якщо б не дорожній сюрприз: затримавшись у Владикавказі, він стає очевидцем трагічної зустрічі Максима Максимович з Печоріним, які вийшли у відставку і прямують до Персії.
Спостерігаючи за колишнім підлеглим штабс-капітана, автор, чудовий фізіономіст, переконаний, що за рисами обличчя можна судити про характер людини, приходить до висновку: Печорін – особа типове, може бути, навіть портрет героя часу, самим життям складений з пороків безплідного покоління. Коротше: тягне на суперсучасний, психологічний роман, нітрохи не менш цікавий, ніж “історія цілого народу”. До того ж він отримує в повне своє розпорядження унікальний документ. Розсердившись на Григорія Олександровича, Максим Максимович зопалу передає попутнику “печоринский папери” – щоденник, забутий ним у фортеці при нагальному від’їзді за хребет – до Грузії. Витяги з цих паперів – центральна частина “Героя нашого часу” (“Журнал Печоріна”).
Перша главку цього роману в романі – авантюрна новела “Тамань” підтверджує: штабс-капітан, при всьому своєму простодушності, вірно відчув характер погубітеля Бели: Печорін – мисливець за пригодами, з тих безглуздо-дієвих натур, що готові сто разів пожертвувати життям, лише б дістати ключ до заінтригувати їх неспокійний розум загадки. Судіть самі: три доби в дорозі, приїжджає в Тамань пізно вночі, з працею влаштовується на постій – денщик хропе, а панові не до сну. Мисливський інстинкт і диявольська інтуїція нашіптують: сліпий хлопчик, пустив його “на фатер”, не такий сліпий, як кажуть, а Фатер – дарма що кособокий мазанка – не схожа на сімейну хату. Сліпий і справді поводиться дивно для незрячого: спускається до моря по стрімкому схилу “вірною ходою”, та ще й волочить якийсь вузол.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)