Скорочено ФАВСТ – ГРИГОРІЙ КОСИНКА
(Стислий виклад)
Коли догорятиме у віках остання зоря – горітиме моя мисль і страждання, а на чорній смузі неба кривавими літерами спалахнуть пророчі Франкові слова:
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздоріжжу.
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!..
Йому, Фавсту з Поділля, присвячує автор свої рядки – щоб наступні покоління згадали його велике ім’я і стали на коліна перед його стражданнями.
“Дорогий мені, до болю рідний Фавсте. Ти не знаєш, зрозуміла річ, таких слів страшних, як “Народна
Різдвяної ночі перевели Конюшину з “секретки” до цієї камери. “Він був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрів. Губи його спухли, він ловив і ковтав тепле й важке повітря камери, а сам робив тремтячими руками якісь дивні рухи, ніби збирався шугнути в якусь безодню…”
Він підозріло
Офіцер Клєнцов, що любив залякувати новаків, пильно оглянув Конюшину і спробував дізнатися, за що він тут опинився (саме Клєнцов і назвав Конюшину Фавстом). Той мовчав. Потім підвів очі на Клєнцова і спитав, чи тому не все одно.
З кутку донісся хриплий бас: “Правильно. Молодець, Фавст. Так і треба одказувати…” А потім вже до Клєнцова: “Він же тебе не питає, чого ти погони згубив?”
Фавст з Поділля витяг з кишені засмальцьованого кисета, поклав його на білі, латками вкриті штани, добродушно засміявся. Він запропонував цигарки присутнім. Потім сказав, що тут дуже добре: “тепло, затишно, а головне – люди є…” Там, де він був раніше… Тут він раптом замовк. Поглянув на інших, вирішив, що треба менше розмовляти, бо ж тюрма не любить дуже балакучих.
По камері все бігав якийсь на прізвище Яцьківський, і лаяв свої зуби, що дуже боліли.
Фавст спробував дати пораду: “…Це якби самогон – первак, а тоді намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок – повірте, одразу заніміє”. Той чомусь образився.
“А треба знати, що пан Яцьківський був із своїм гонором за втіху для цілої камери: конфедератка, австрійська шинеля з білими орлами, бундючні вуса, а вже гонору того, то тільки в’їдливий Клєнцов міг його збити”.
У камері все сварилися, а Фавст намагався розповісти про свій сон. А снилася йому весна.
“У глухих коридорах свистять вартові, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком Христа і нас усіх… Заспана камера встає, кидає жужмом постіль по кутках і, прокашлюючись, стає по-військовому у дві лави, був такий звичай – висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський”.
У камері забавляються з вошами, розчавлюючи їх. Клєнцов з підозрою дивиться на Конюшину, кажучи, що треба було його до “блатних” посадити. Конюшина сміється: “Що мені блатні, адже там скрізь – ми, а не ви… Офіцера зустріти, та ще й офіцера з лейбиком – другий табак, Клєнцов. Справді, як вони, варвари, тримають вас невинно п’ятий місяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, а я…”
Зазвичай між Фавстом та Клєнцовим швидко виникала лайка, але цього разу похмурий староста зупинив їх: надходила чергова “візитація” тюремного начальства.
Ще далеко до камери було чути дзвін острогів начальника корпусу № 6 – прищуватого, синьо-гнідого, цинічно-нахабного Бейзера (євреї-арештанти дали йому прізвисько – Злий Собака). Обводячи поглядом усіх присутніх, начальник завжди зупинявся на обличчі Фавста і кожного разу запитував, за що він тут. Але відповіді не було. У сірих, гранітних очах Конюшини “глибоко-глибоко заховано було ненависть і зневагу не тільки до Бейзера, а до всіх нас; ненависть іноді іскрами вигравала на чоловічках, – тоді у Фавста тремтіли з обурення руки, але він завжди умів стримувати свої чуття”. Він лише мовив: “За що? Ая. Повстання”.
Така відповідь дуже нервувала Бейзера. Він замахувався так, ніби намагався вдарити Фавста в обличчя. Усі присутні боялися цієї миті, бо відчували, що Фавст може відповісти ударом на удар…
Та Конюшина мовчав. “Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби. А злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала
Аж на сухі, колись соковиті губи – застигала там. здавалось, разом із слиною. Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу”
Клєнцов несподівано засміявся. Бейзер суворо запитав, чому він радується, звернувшись до Клєнцова на “ти”. Той обурено відповів, що арештант – теж людина. За що й отримав добу карцеру.
Потім начальник пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника… Він хотів було вже йти з камери, коли побачив видряпане: “ПрокіпКонюшина”,авнизу – “Христос Воскресе, Галю…”
“- “Христос Воскресе” – тоже твоє? – запитав з іронією Бейзер.
– У мене Він не воскресне… Чого тобі треба? – була Фавстова відповідь.
– Трое суток карцера… без хлеба, кровать привинтить. – Бейзер скаженів. – Кто бросил окурок? – гукав він на всю камеру. – Чашки, стекло, ложки, ножи… проверить, отобрать… На три дня поднять в камере нары, староста…
– Камеру лишить на неделю передач и… забыл, за окурок – сутки карцера. За… протест и бандитизм…”
Фавст розповідав свою історію: “Коли мене Бейзер кинув був до цієї ями, цвіллю вкритої, я хотів просити його, щоб одразу взяли мене на розстріл… Це була не секретка, ні. Подумай, яки мені рація гнити на пні, коли я знаю свій кінець краще за Бейзера?.. І добре пам’ятаю мою суперечку з Бейзером: “Брешеш, – ніби кажу йому, – хай скрізь – тюрма, хай скрізь карцер і кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з грунту, летить”. І знаєш, я вперше почав тоді так сміятися. Мені стало раптом страшно: що зробили з мене за сім місяців? Той дурень даремне Фавста згадував і легенди – я живий ще, хоч моя історія варта теж легенди”.
Відчуваючи, що йому недовго залишилось жити, Конюшина написав у карцері два рядки:
“Сліпе село лютує,
А Україна кров’ю харка”.
“Фавст притулився щокою до холодної стіни і тихо шептав: “У моєї рідної сестри, чуєте..” Далі вирівнявся і цитував собі з якогось філософа: “панувати над рабами, обернути кожного на автомат – такий здебільшого, намір у деспотів”…
– …Так знайте, – говорив до стіни далі – Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я. Але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму. Юдою не буду”.
Фавст плакав… Він згадував свою розмову зі слідчим, який все намагався випитати в нього, чому він пішов, і хто ще з ним був…
А тут, у камері, казав, що йому нема чого сумувати. Бо він пережив хвилини такої радості!..
“Кінь був у мене – Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу – у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі, як бір, зелені – такі молоді й завзяті…
На команду: “Кіннота, на коні!” – вихором злітали, острогами дзвонили і стременами бряжчали, аж підкови цокотіли в коней – мчали так степами українськими; а поруч – бір, бором – ніч з вогнями йде: тоді горіли бори…
І знову співали старої тюремної пісні…
– Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві мого коня! А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь”.
Він підійшов до стіни та почав читати видряпане: “Тут була остання ніч… Ми загинули за волю свого народу; той, хто одвідає цю камеру, хай згадає нас… Земля українська кров’ю окроплена, діти цієї землі гниють по тюрмах слов’янських народів, бо самі вони – гній і труп… Люди без волі, без бажання навіть…”
Фавст замислився. Коли ж ця остання ніч прийде до нього? Він згадував Святий вечір, те, як виблискувала долівка, вимазана Оксаною, як чіплявся за мамину спідницю малий Яцько, приказуючи, що перший пиріжок – його, як світилися батькові очі, мов у святого Миколая.
“Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав її, підходить до Конончука, каже: – У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він вечері не принесе сюди – прийміть мою. Я буду вашим гостем сьогодні.
Він повертається до Клєнцова: – Не радійте, офіцере, з моєї страти… Пам’ятайте: “Сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби…”
Маламет молився Богові. Вечір. Ніч”.
Фавст нерухомо сидів годину, скоса дивився на всіх і тихо шепотів щось, потім спитав в Яцьківського, де його кружечка (з орлами). Попросив води.
“Він ще припав був до відра й пив воду, але після цього, свідомого, здавалося нам, вчинку він уже не приходив більше до свідомості, він збожеволів, ловив руками повітря, ніби намагався смикнути за повід коня. Бігає по камері, гукає:
– Кіннота, на коні! Добою!
– Хлопці, чий кінь збіжить з Іскрою? Сторожукові потрібна кров моя? Маєш її – пий…”
На порозі з’явився Сторожук і вивів Конюшину з камери. Востаннє.
“Камера заніміла з жаху.
У сусідній камері, “етапній”, співали студенти – новаки ще нашої тюрми: Ой, радуйся, земле, Син Божий народився…
А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав…”
Оповідання Г. Косинки “Фавст” (1923) можна вважати своєрідним синтезом художніх роздумів автора про драматичні випробування людини й народу у важку дореволюційну добу.
Історія цього оповідання водночас цікава і драматична. Не маючи надії на опублікування твору, автор навіть не завершив його, і ” Фавст ” тривалий час залишався в рукописі. Першу спробу опублікувати оповідання здійснив журнал “Український засів”, що протягом кількох місяців 1942-1943 pp. виходив в окупованому фашистами Харкові. Як рукопис потрапив до видавництва, досі лишається загадкою, адже після арешту письменника у 1934 р. усе його майно було конфісковане.
“Фавст з Поділля” – Прокіп Конюшина – подібно до Фауста Гете шукає життєвої істини, але на складних шляхах революції. Як відомо, Фаусту не пощастило знайти тієї істини, але він залишив людям найцінніший дар – спрагу шукань і незнищенну віру у безмежні можливості людства. Таким само шукачем істини, але на українському терені виступає головний герой оповідання Г. Косинки, тільки його шукання завершується божевіллям і смертю у муравйовсько-більшовицьких застінках.
У закінченому вигляді “Фавст” міг би стати чи не найглибшим твором письменника і всієї української новелістики 20-х років XX ст.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)