Скорочено “Эда” Баратинського
Дія поеми відбувається у Фінляндії приблизно в 1807 – 1808 р. Навесні, коли заходило сонце, перед хатиною розмовляють двоє: молода фінка, “добренька Эда” з “златыми власами” і “блідо-голубими очами” і росіянин, “молодий гусар”, постоялець у її будинку. Їх оточують величні картини: гори, водоспади, сосновий ліс: “Не миру ль давнього лежать/ руїни похмурі?” Гусар запевняє дівчину, що вона схожа на його любу сестру, залишену на батьківщині, і просить від Эды сестриної любові. Эда слухає його довірливо; коли гусар притискає
” – нагадує, що подарувала йому кільце, що щоранку приносить квіти, що розділяє його радість і смуток. Эде говорили, що чоловіки віроломні: “Ти, може бути, мене погубиш”. Отут гусар, разуверяя Эду, уперше цілує її з вивченим мистецтвом: “Як він самим собою володів!” Цей поцілунок позбавляє Эду звичайної безтурботності. Звертаючись до своєї героїні, поет говорить:
” Колишні прості й дружні відносини з гусаром, коли вона грала з ним і радувалася дешевим подарункам, більше неможлива: дівчина майже не розмовляє з ним на людях, зате й не зводить із його око, а наодинці “страсті згубної повне,/ Самі вуста свої вона/ До його лобзаньям обертає”, а потім мучиться раскаяньем і плаче. Суворий батько Эды, боячись, що гусар спокусить і кине неї, попереджає: “Шльондра мені не дочка”. На наступний вечір Эда у своєї комнатке читає Біблію, з “привычною тоскою” згадуючи про загублену “серцевій чистоті”.
З’являється гусар-“хитрун” з похмурою особою, сідає, схрестивши руки на груди, і говорить, що він готовий розстатися з Эдой, корячись боргу й не бажаючи викликати на дочку батьківський гнів. Розлука, звичайно, уб’є його. Напоследок гусар просить про одне нічне побачення в її кімнаті. Эда смутно почуває нещирість звабника й, пригорнувши до грудей Біблію, викликує спочатку: “Залиш мене, лукавий дух!” – однак незабаром уступає: “Володію ль я сама собою!
/ И що я знаю!” Увечері дівчина коливається й все-таки замикає двері. Завивши волосся й роздягнувшись, вона думає заснути, але не може, дорікає себе за “норовливість” і нарешті відмикає двері; за дверима вже чекає гусарів. “На жаль! дісталася в цю ніч/ Йому бажана перемога…
” Ранком героїня, уражена що свершились, плаче й не слухає клятв гусара. Незабаром, однак, вона прощає спокусника й уже не розстається з ним: “за ним вона, як лань ручна,/Усюди ходить”. Під час мирних побачень героїню переслідують передчуття: вона розуміє, що гусар незабаром кине неї. Эда намагається не досаждати гусарові своєї тоскою, але її “тужлива любов” і ніжність уже обтяжує його. На радість гусара, починається російсько-шведська Війна, і полк виступає в похід. Розстаючись із Эдой, гусарові совісно дивитися на неї; вона ж мовчить, не плаче, “мертва особою, мертва душею”.
У Фінляндії зима. Зів’яла від горя Эда чекає смерті: “Коли, коли зметеш ти, хуртовина,/ З особи землі мій легкий слід?” Поема закінчується описом занедбаної могили Эды.