Скорочено ДИВАК – ГРИГІР ТЮТЮНИК
На початку зими ходити Олесеві до школи можна було двома шляхами: бором чи річкою. Але о цій порі лід на річці тоненький, тому мати забороняла синові там ходити.
Олесь був ще малий, головою ледь до клямки діставав. Очі мав чорні, глибокі, дивилися вони широко, немов одразу хотіли збагнути весь світ.
Олесь любив зиму. Йому подобалося робити перші стежинки в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах, малювати на снігу всяку всячину.
В бору снігу мало, навкруги тихо й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром
Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік. Потім хльоснув крилом по корі і зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу ворушилось коріння. Олесь зрозумів, що сосна помирає. Щоб дерево не впало, хлопчик нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і попрямував
На мілині, де лід міцніший, гасала ватага школярів. Гукає Олеся до себе. Лід гнувся, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. Олесь спитав хлопців, навіщо вони лід псують? Дітвора засміялася: дивак. Та ось один хлопчина, Федько Тойкало, розбишакувато вишкірив зуби і з криком: “Бий зрадника” ударив хлопчину у скроню. Під оком в Олеся вискочила гуля.
Олесь згарячу ніяково посміхнувся і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалось. Хлопчик ліг на кригу долілиць, притиснув скроню до льоду і став роздивлятися дно річки. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги – білі, круглі, як воляче око. Течія розчісувала зелений кушир, пряли тоненькими ніжками якісь жучки, боком долаючи пружний струмінь. А хлопчикові бачилася маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці – він біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав – вийшов. Ніхто тебе не займе.
Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця і завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся й застогнав від подиву: щука! В зубах у неї тремтіла маленька пліточка. Олесь ляпнув долонею по льоду, та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.
Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. Потім підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.
На уроді малювання старенька вчителька, Матильда Петрівна, ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя, повільно говорила: “А сьогодні, діти, ми будемо малювати… перегнійний горщечок… ” Потім вона дістала з портфеля гирунчик і урочисто поставила його на стіл.
Діти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлуктичко, інший ринку або макітерку. Коли ж учителька зупинилася біля Олесевої парти, із зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел. Вчительці сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість, тому сказала, що ставить хлопчику двійку. Адже вона наказувала малювати горщик. Та Олесь відповів, що не хоче малювати горщик, зібрав книжки, виліз з-за парти та рушив до дверей.
В шкільному садку пурхали синички. В бур’янах вовтузились горобці, скльовуючи реп’яшачі кім’яхи. Десь у вільхах по той бік річки били пеньки: бух, бух. Дзень, – сокира сприснула. Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози. Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап’явши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених осокою, шарудів вітер, попискували миші; а в березі терлись одна об одну вільхи, сповнюючи луг тривожним стогоном. Олесь радісно мружився назустріч сонцю, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку на кінчику носа.
Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали і набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів. Коли хлопчик ішов через міст, зустрів Федька. Той чекав на нього, і втиснув хлопчикові в руку подавлений теплий пиріг з м’ясом. Олесеві не хотілось пирога, але він зрадів примиренню.
Потім, коли біг через ліс, хлопчик помітив свого діда Прокопа, що їхав по сіно, і сів до нього на сани. Став питати діда, чому його, Олеся, називають диваком. А дід сказав, що не вміє малий жити – тихенький, смирний, а треба собі ліктями пробивати дорогу. Усе було цікаво хлопцеві. Тому й розпитував в діда про все: чому дятел шишки їсть, а щука – пліточок; навіщо так багато соломи брати – адже коням важко буде… Потім ще благав не бити коней. На що Прокіп відповів: “Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакати не дадуть”.
Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті, й привітно світяться вікна в хатках.
Повернувшись додому, хлопчик одразу поліз на піч. А звідти чув, як дід казав матері, що він, Олесь, дуже дивакуватий… Що затопчуть його… Бо воно ж як деревце в пагоні… Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.
Увечері Олесь, стомившись за день, заснув швидко. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.
Головна думка оповідання Григора Тютюнника “Дивак” полягає в тому, що кожна людина – особлива, неповторна. Саме таким змальовано головного героя твору, хлопчика Олеся. Він тонко відчуває природу, чутливий до краси, його серце відкрите для добра й справедливості. Усе лихе в житті він сприймає болісно. Дуже ображається і сумує, коли про нього кажуть недобре. Але вміє швидко забувати образу.
Та не всі розуміють почуття хлопчика. Адже він такий не схожий на інших. Тому його вважають диваком, людиною, не пристосованою до життя. Сміються школярі, дивуються дорослі, дід каже, що “затопчуть його”, бо “воно ж як деревце в пагоні”.
Насправді ж, допитливість та щире серце хлопчика можуть допомогти йому вирости справжньою людиною, можливо, набагато кращою, ніж більшість оточуючих.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)