Сікстинська мадонна (переказ)
Вічний революціонер – Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, Він живе, він ще не вмер. Ні попівськії тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані, Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело.
Він не вмер, він ще живе! Хоч від тисяч літ родився, Та аж вчора розповився І о власній силі йде. І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє; Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою, – Міліони радо йдуть. Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрізь: По курних хатах мужицьких, По верстатах ремісницьких,
Вічний революціонер – Дух, наука, думка, воля – Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб вибігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся: день,?
СХто смів сказать, що не богиня ти? Де той безбожник, що без-серця дрожі В твоє лице небесне глянуть може, Неткнутий блиском твої красоти?
Так, ти богиня! Мати, райська роже, О глянь на мене з
бозі, духах мож ся сумнівати
небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, ні!
І час прийде, коли весь світ покине Богів і духів, лиш тебе, богине, Чтить буде вічно – тут, на полотні.
Безмежнеє поле в сніжному завою, Ох, дай мені обширу й волі! Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною І в серці нестерпнії болі.
Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляє, А чень, утечу я від лютого болю, Що серце моє розриває.
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
Чом твої устонька – тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій„усміх – для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу.
Чого являєшся мені
Усні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені усні?
З житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні –
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці – минаєш,
Вклонюся – навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити –
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, –
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)