Шляхами П. Тичини

Павло Тичина належить до самобутніх, складних і незвичайних поетів української літератури XX ст. В епоху нових соціальних перетворень молодий Тичина змальовує буремні події того часу за допомогою символічно-планетарних образів (збірка “Плуг”). Плуг уособлює могутню силу революційних перетворень. Цей плуг переорює землю, готуючи її до нових засівів на оновленій землі. Тичина дуже вірив в свободу, в революцію, в свій народ. Саме поняття народу набуває у нього чіткої соціальної визначеності і цілком реального життєвого наповнення – це

червоні партизани, які вирушають з “майдану коло церкви” на свій правий бій, це боєць-революціонер, який умирає в чистому полі, гордо пам’ятаючи, що “рубали ворогів та по всіх фронтах”, це молодий робітник (чи робітниця), що йде з роботи “маніфестацію стрічать” (“Ронделі”). Проте з часом у поета з’являються вірші іншого філософського змісту і звучання. Ось саме ці вірші нам і треба буде розглянути, щоб ми зуміли розкрити тему “Романтичний ідеал національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини”. Які ж це вірші? “Гей, ударте в струни, кобзарі”, “Хто ж це так із тебе

насміяться смів?”, “До кого говорить?”, “Ой що в Софійському заграли дзвони…”, “Скорботна мати”, “Золотий гомін”, “Пам’яті тридцяти” та інші. Виявляється, їх не так вже й мало у Тичини, хоч вважалося, що він весь був “наповнений” радянськими гаслами.

Рання творчість Тичини – це звернення до біблійних мотивів у таких творах, як “Скорботна мати”, “Золотий гомін”. Але саме через ці образи він хоче передати ідеали свободи. Наприклад, у творі “Скорботна мати” головний персонаж – Марія – мати “Христоса”. Вона йде полем і бачить, що робиться на Україні, тобто біблійні образи перенесені на українську землю. Треба зауважити, що вірш написаний у 1918 році, вже після революції. Що ж побачила Марія таке страшне, що навіть померла? По-перше, “чийсь труп в житах чорніє”. І висновок страшний:

Не буть ніколи раю У цім кривавім краю. Але ж П. Тичина так любить рідну країну, тому і дає маленьку “підказочку”: що, можливо, ще не все втрачено: – цій країні вмерти? – Де Він родився вдруге, – Яку любив до смерті?

Проте цей вірш ще не дає відповіді на це питання. Розвиток теми подивимося у “Золотому гомоні”. У цьому творі вам треба знайти три моменти: по-перше, Україну та її серце – Київ – благословляє Бог, і навіть сходить на землю Андрій Перво-званний. Природа і все навкруги цьому радіє:

Над Києвом – золотий гомін, І голуби., ісонце! І далі – …Україну За всіроки неслави благословляв хрестом Опроміиний, Ласкою Божою в серце зранений Андрій Первозванний.

По-друге, в поемі з’являється образ чорного птаха. Він закриває небо, не дає знову розквітнути Україні. І так на ній самі каліки, які простягають до неба руки. Україну було сплюндровано, знівечено, люди перестали бути схожими на людей, і навіть від цього видовища “предки з жахом відвернулись”. П. Тичина піднімає проблему національного відродження українського народу: доволі вже жити під владою “чорних птахів”. Україна повинна бути суверенною державою:

Виростем! – сказали тополі. Бризнем піснями! – сказали квіти. Розіллємось! – сказав Дніпро. Тополі, квіти і Дніпро.

В своєму творі вам треба наголосити на тому, що український народ відчув свою самостійність і вирішив більше не мовчати, а піднятися на боротьбу за національне самовизволення. Об’єднує людей романтичний символ – “невгасимий Огонь прекрасний, одвічний Дух”. Народ іде до своєї свободи:

Вітай же нас ти з сонцем, голубами, Я дужий народ! – з сонцем, голубами. Вітай нас рідними піснями! Я – молодий! Молодий!

Ідея визволення українського народу від рабства звучить і в вірші “Ой що в Софійському заграли дзвони…” Цей вірш, як і “Золотий гомін”, був написаний в 1917 році. В ньому відчувається радість від того, що йде революція. Тичина якраз бачить – знову, як у “Золотому гомоні” – Україну незалежною, суверенною державою. Це обов’язково слід підкреслити в своєму творі: “не буде більше пана у вільній Україні!” Зауважую, що мова поки що йдеться про справжніх панів, про самодержавство. У цьому вірші природа радіє разом з людьми, які йдуть “з хрестами, з корогвами”, справляють “службу Божу” і линуть не з “Інтернаціоналом” на устах, а з “Заповітом” та “Славою”. Народ йде захищати свою свободу:

“Гей, разом, разом станемо На ворога ми, браття, – Завзяття! – Хто зрадить неньку Україну – Прокляття тим, прокляття!”

Здобування волі забарвлене символікою віри в Господа і рідної культури:

І суне військо лавою Від білих тихих брам. І з “Заповітом”, “Славою” – Ввесь Київ наче храм. Продовження цієї думки ми знайдемо і в вірші “Гей, вдарте в струни, кобзарі…” Йде “вкраїнське військо на полях”, хоч багато людей і може загинути. Для того щоб привітати і підбадьорити народ, і потрібно було звертання до кобзарів. Адже кобзарі, якщо ви пам’ятаєте, завжди надихали людей на подвиги. А подвиг в цьому становищі занепаду був дуже потрібний: Земля схотіла жити знов – Шумлять потужно ріки. Благословіть ви чесну кров, Хвала борцям навіки! Хвала борцям, що на зорі Лягли в холодні ями. Гей, вдарте в струни, кобзарі, Натхніть серця піснями! Відчуваєте романтичний настрій П. Тичини, настрій, який кличе до національного самовизволення, до свободи України? Автор дуже любив свій народ і плакав разом з ним, коли бачив, як помирають найкращі. У вірші “Пам’яті тридцяти” тридцять молодих синів своєї батьківщини загинули за щастя України, за її світле майбутнє. І тому Тичина говорить, що “по кривавій по дорозі нам іти у світ”, що не все буде чудово на шляху до свободи – будуть і жертви. Але про ці жертви буде пам’ятати український народ, недарма ховають їх на Аскольдовій могилі.

На Аскольдовій могилі! Поховали їх – Тридцять мучнів українців. Славних, молодих…

У вірші “Хто ж це так із тебе насміяться смів?” П. Тичина гнівно осуджує криваву грабіжницьку громадянську війну, коли “курки спустили в матір і отця”, “йшли брат на брата однімать, ділить”. Автор викриває облудність обіцянок нової влади побудувати для трудового люду “світле комуністичне” майбутнє: сказали люди: годі нас дурить.’ Будем ще й на волі у кайданах гнить: Ждали ми героя, а встав свинопас, – Хто ж так люто кинув на поталу нас? У розглянутих поезіях прослідковується романтичний ідеал національного визволення та свободи, бо дії героїв народу – тридцяти мучнів – супроводжуються усюди то “гоміном”, то піснями кобзарів, то лікуванням природи, тобто романтичними образами.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Шляхами П. Тичини

Categories: Шкільні твори

Links