” ЩОПЛЕКАЄ ДУШУ ГУМАННІСТЬ” У ПОЕЗІЇ А. С. ПУШКІНА

Про лірика Пушкіна говорити важко. Як об’єднати разом кілька сотень таких різних у всіх відносинах віршів? Віршів, поєднуваних, здається, лише одним – ім’ям автора – Пушкіна? Вирішити це завдання допомагає сам Пушкін. Є в нього добутку, що дають своєрідний ключ до різноманіття його лірики, що незмінно супроводжувала його протягом його життєвий і творчий шляхи. Одне з них – новела “Єгипетські ночі” (1835). У ній російський поет Чарский дає приїжджому гастролерові-італійцеві тему для віршованої імпровізації: “Поет сам обирає

предмети для своїх пісень; юрба не має права керувати його натхненням”. Чарский важко переживає болісну залежність від читачів, що вимагають, щоб поезія повчала й виховувала їх, і бажає знайти підтримку у своїх сумнівах в італійського імпровізатора. У вірші, вимовленому італійцем, поет пояснює безцільність, з погляду юрби, своєї діяльності тим, … що вітру й орлові. І серцю діви немає закону. Такий поет, як Аквілон, Що хоче, то й носить він… І далі італієць говорить про “швидкість вражень”, які робить на поета навколишній світ. Таке ж розуміння діяльності поета втримується у вірші “Луна” (1831 рік). Усяке враження буття породжує у творчій свідомості поета “відгук”, “відповідь”: Тобі ж немає відкликання… Такий ти й поет! – закінчує Пушкін вірш, уподібнюючи поета-лірика луні. Що поет тут мається на увазі ліричний, ясно з перерахування “вражень”: полювання на звіра, грім, спів діви, бура й водні вали, сільські пастухи – все це Теми для лірика й, відзначимо, з відомої точки зору, теми досить дрібні. Адже тут немає ні політики, ні моралі того, що б виховувало, у недоліку чого дорікали Пушкіна й критики – декабристи, і критики – охранители, а після смерті поета й революційних демократів, особливо Писарєв. Лірична стихія пронизує всі великі віршовані форми Пушкіна, тому й “Руслан і Людмила”, і “Євгеній Онєгін”, і “Будиночок у Коломне” викликали докори в балаканині, відсутності зв’язку прекрасних картин, відсутності загальної думки. Але є й лірика, тим більше пушкінська. Всі прояви життя рівні перед поетом і дорівнює гідні стати предметом його ліричного шедевра. У цьому зміст прекрасної фрази з 5-й статті Бєлінського об Пушкіна: “Загальний колорит поезії Пушкіна й особливо ліричної – внутрішня краса людини й що плекає душу гуманність”. Останнє слово в повсякденному мовленні часто розуміють дрібно: як добре, милосердно-жалісливе відношення до людини. Це вірно, але за що? чому? От визначення гуманності з новітнього філософського словника: “гармонійний розвиток властивих людині ціннісних здатностей почуття й розуму”, “вищий культурний і моральний розвиток” їх “в эстетически закінчену форму”. Т. е. гуманність – це краса, формула Бєлінського тафталогична, краса зробила дію, що плекає, на душу критика-демократа. І він правий і глибокий у своєму визначенні: ціннісні здатності почуття й розуму поета – от джерело різноманіття пушкінської лірики, унікальна здатність Пушкіна найнікчемніший і низький предмет звести в перлину створення. Я вважаю, що розмова про лірика Пушкіна по “темах”: тема дружби, тема волі й т. д. – неплодотворний, тому що він обов’язково виборчий. При тематичному підході повнота пушкінської особистості, беззаконна воля, з якої він переходив від теми до теми, пропадають. 06 цьому ж свідчить і застосування до Пушкіна поняття “ліричний герой”. Якщо розуміти під цим літературознавчий термін, то в лірику Пушкіна ліричного героя немає. Ліричний герой припускає наявність у лірику поета єдності авторської свідомості, його зосередженість на певнім колі проблем, настроїв і т. п. Але головне, що особистість – не тільки суб’єкт, але й об’єкт добутку, його тема. Для Пушкіна – лірика, така зосередженість на темі власного Я не характерна, на відміну від Тютчева, Фета й особливо Лермонтова. Для Пушкіна його власне Я – одна з тем, один із проявів рівноцінного у всіх своїх напрямках миру. Сказати, який була людина, що написала “Поет!” (“Поет! не дорожи любовию народної”), “До вельможі”, “Біси”, “Елегію” (“божевільного років згаслі веселощі”), “Відповідь Анонімові” “Мить жаданий настав” (беремо підряд вірші 1830 року), на підставі змісту цих віршів неможливо, тому що тут не видно єдності особистості. Точніше, воно є, але самий загальне – носій творчої свідомості, суб’єктна призма, власник “магічного кристала”, або от ще пушкінська формула: “Усе хвилювало ніжний розум”. Зате в Лермонтова, Блоку, дореволюційного Маяковського єдиний ліричний герой виявлений цілком виразно. Аналіз одного вірша, обраного з безлічі, починається з обгрунтування цього в
и бору. Важко повірити сучасному школяру або абітурієнтові, що заявляє: “Мій улюблений вірш Пушкіна – “До Чаадаєва” —і й починаючий його “аналізувати”. Тому ми запропонуємо як зразок аналізу “доросле” вірш Пушкіна, про яке навряд чи згадують у школі, але для такого аналізу важливо, щоб лірична мініатюра, що вибрала, “говорила” розуму й серцю інтерпретатора, адже індивідуальність проявляється насамперед у непосредстаенном відношенні. В 30-е роки Пушкін мало друкував віршів, виходив до читача як прозаїк, драматург, історик, журналіст і критик. Лірика цього часу стала відома лише після смерті поета. Залишилося в рукописах і вірш, що починається рядком “Не дорого ціную я голосні права” і що має взятий Пушкіним у дужки заголовок – “З Пиндемон-Ти”. Пиндемонти – сучасний Пушкіну італійський поет, і заголовок указує, що вірш або його основні ідеї запозичені. Але дослідники не знайшли в Пиндемонти нічого подібного до пушкінської мініатюри. Виходить, що поет, навіть не збираючись публікувати вірш, навіть у рукописі, для себе прагнув замаскувати, послабити своє авторство, відвести його від себе хоч частково, настільки незвичайно й зміст вірша. Про що ж воно? Про волю, але розуміння її зовсім не таке, як у вільнолюбних віршах 15-літньої давнини. Там воля насамперед політична. “З Пиндемонти” навіть зараз вражає откровенностыо проповедуемой у ньому повної аполітичності й поета й людину. І з’ясовується дивна річ: як сучасно звучить вірш далекого 1836 року в наших нинішніх перебудовах і потрясіннях! Пушкіна починає із заперечення цінності Декларації прав людини, від якого й зараз у нашій країні продовжує “не одна кружлятися голова”. Поета абсолютно не спокушає влада як самодержавна, так і парламентско-демократическая. І навіть воля слова викликає лише презирливе глузування: “печатка морочить слухів”. Тодішня цензура навряд чи дозволила вірш. Вірш рідко згадувався й у масових пушкиноведческих виданнях при Радянській владі. Отже, воля від політики, від влади, від народу, від засобів масової інформації. “Інші, кращі мені дороги права; (Інша, краща потребна мені воля”. Яка ж? – Воля чесної людини. Така людина егоїстична, він бажає “собі лише одному Служити й догоджати”, своїм примхам. Цей бажаний, але так і не знайдений поетом ідеал життя пронизує всієї думки Пушкіна в останні роки життя. Але які ж ці “примхи”? А от у них-те й світить нам ” щоплекає душу гуманність” нашого національного генія. Служити собі, по думці Пушкіна, значить плекати в собі частку эстетического ідеалу, іскру божественної краси. Для цього поет, що ніколи не залишав меж батьківщини, вимагає волі пересування (“скитаться тут і там”), щоб мати можливість увесь час, всю життя насолоджуватися красами природи й зворушуватися утворами мистецтва. “От щастя! от права…” – обриває він останній рядок. Написане 6-стопным ямбом з парним римуванням (“олександрійським” віршем) вірш публицистично. У ньому багато високої суспільно-політичної лексики, але в контексті іронічно знижених, майже лайливих висловів (солодка доля, морочити слухів, чуйна цензура, баляндрасник, ліврея, гнути шию) вона одержує безумовно негативне оцінне фарбування, що замикає відома гамлетівська формула: “Слова, слова, слова”. Тому традиція цивільної лірики, політичної сатири, до якої тяжіє вірш у жанровому відношенні, фактично заперечується Пушкіним як у її декабристському (Рилєєв, Кюхельбекер), так і последекабрьском (“Дума” Лермонтова) у варіантах. Проте ораторський початок цієї поезії відіграє вирішальну роль у синтаксичному ладі “З Пиндемонти”: друга “позитивна” частина вірша відкривається віршованими переносами – анжамбманами: Нікому /Звіту не давати…; самому/ Служити й догоджати; для влади, для лівреї/Не гнути… У вірші наочно проявляється найважливіша риса стилістики пізнього Пушкіна: з’єднання висока й низького, але не як суміш, а синтез цих початків у нову якість пушкінського стилю так здивував його сучасників.