“Щоденник” – пристрасний протест проти тоталітаризму
У щоденникових записах Олександр Довженко торкається багатьох аспектів життя. Але про що б він не писав, завжди змальовував правдиву картину сталінських порядків.
Насамперед вона постає з розповіді про перші, найдраматичніші події війни. ! як підсумок цих роздумів – запис 24 липня 1945 року про Парад Перемоги, коли, крім Олександра Довженка, ніхто не зняв шапки при згадці про численні жертви війни: “Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили…”. У цих словах – ключ до розуміння
Автор “Щоденника” пише також про десятилітнє “відрядження” Остапа Вишні: “Схуд, постарів. Було сумно. Грудно, очевидно, йому буде входити знову в життя. Десять років – цс ціле життя, ціла ера, складна і велика”. Знаходимо на сторінках “Щоденника” й гіркі слова на смерть Юрія Яновського, який страждав фізично і душевно від звинувачень у націоналізмі.
Фальш і людиноненависницька сутність сталінського державного механізму розкрито сповіді Олександра Довженка, записаній 26 листопада 1943 року:
А 31 січня 1944 року на засіданні Політбюро Сталін виступив із доповіддю “Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка “Україна в огні”. Через рік після цього в “Щоденнику” з’являються такі зболені рядки: “Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах”.
Проте Олександр Довженко знайшов у собі сили протистояти тоталітарній системі. Наснагу він черпав у рідній землі, в рідному народові. Найпроникливіші роздуми на сторінках “Щоденника” – саме про народ, його історичну долю, яка багато в чому нагадувала покалічене й знівечене життя Олександра Довженка.
Глибоко хвилювала письменника проблема української державності. І в тому, що Україна – “вічна вдова”, а в її народу “безмірно жахлива доля”, Олександр Довженко звинувачує, зокрема, й тоталітарну систему з її цькуванням інтелігенції, духом кон’юнктури, пристосовництва. Олександр Петрович просив у долі ясного розуму, щоб “зробити щось добре для свого народу”.
Щирий патріот і великий правдолюбець з болем і надією писав: “Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!”
(2 votes, average: 3.00 out of 5)