“ЕМІЛІЯ ГАЛОТТІ” Г. Е. ЛЕССІНГА – ПРОТЕСТ ПРОТИ НАСИЛЛЯ ЛЮДИНИ НАД ЛЮДИНОЮ, ПРОТИ ТИРАНІЇ ЖОРСТОКИХ КНЯЗІВ

ПРАКТИЧНИЙ КУРС

“ЕМІЛІЯ ГАЛОТТІ” Г. Е. ЛЕССІНГА – ПРОТЕСТ ПРОТИ НАСИЛЛЯ ЛЮДИНИ НАД ЛЮДИНОЮ, ПРОТИ ТИРАНІЇ ЖОРСТОКИХ КНЯЗІВ

План

1. Лессінг – відомий німецький теоретик і драматург доби Просвітництва. Нові теорії драматурга.

2. “Емілія Галотті” – ілюстрація нових теоретичних положень Лессінга.

3. Сюжетна основа трагедії. Тема, ідея, проблематика твору.

4. Причини трагедії Емілії Галотті.

5. Характеристика інших образів трагедії: Одоардо, граф Аппіані, принц Марінеллі, графиня Орсіна.

6. Значення драматургії

Лессінга в розвитку німецької літератури XVIII ст.

Завдання для підготовчого періоду

1. Складіть цитатну таблицю для характеристики образів.

2. Подумайте, у чому полягає трагедія Емілії Галотті.

Література

Коган П. С. Нариси з історії західноєвропейської літератури. – Т. 1, Харків. – 1935.

Інструктивно-методичні матеріали

Історія створення трагедії “Емілія Галотті”

Трагедія “Емілія Галотті” опублікована в XVII 72 р. у збірці трагедій Лессінга; поставлена на сцені вперше в Брауншвейзі 13 березня того ж року. Драматург пра­цював над твором п’ятнадцять років: перший задум

її відноситься до XVII 57 р. Спочатку Лессінг збирався написати трагедію “Віргінія” – на сюжет про римську Віргінію. Зберігся начерк першої сцени цієї трагедії. Однак незабаром відмовився від опрацювання далекого від його часу античного сюжету, вирішивши перенести дію з давнього Риму до сучасної йому епохи.

Російською мовою трагедія була перекладена вперше Н. М. Кармазіним у XVII 88 р.

Дія драми, в основу якої покладено римську легенду про Аппія та Віргінію, від­бувала при одному з італійських дворів. Лессінг поставив перед собою завдання виявити в сучасних обставинах шляхетний лад античної трагедії, не обмежуючись соціальним протестом, настільки характерним для “міщанської трагедії”.

П’єса “Емілія Галотті”, де дуже багато монологів присвячено критиці абсолюти­зму, давала привід поговорити про насильство держави над особистістю, у трагедії автор засуджує соціальну сваволю.

У “драмі”, як стала ключовим добутком творчості драматурга, відбулася еволю­ція Лессінга – драматурга. Поєднані античній основи фабули, італійського контексту подій і досвіду німецького громадського життя в сюжеті п’єси.

У “Емілії Галотті” Лессінг скористався розповіддю давньоримського історика Тіта Лівія про римлянку Віргінію. Патрицій Аппій Клавдій, розповідав Лівій, дома­гався любові плебейки Віргінії. Не маючи можливості вирвати дочку з рук патри­ція, батько заколов її на очах народу, надавши перевагу для неї смерті стану нало­жниці. Його вчинок з’явився поштовхом до повстання плебеїв: влада патриціїв була знищена, і Аппій Клавдій покінчив із собою у в’язниці, куди він був посаджений народом, який переміг.

На сюжет Віргінії було написано кілька трагедій ще до Лессінга. Але він піді­йшов до розповіді Лівія інакше, ніж його попередники.

Вчинок Емілії й Одоардо, що надали перевагу смерті перед насильством і не­справедливістю, символізував в очах Лессінга мужність кращих людей “третього стану”, їхню здатність до опору сваволі князів і знаті.

Цензурні умови змусили драматурга перенести дію “Емілії Галотті” з Німеччи­ни до Італії, що у XVIII ст., подібно до батьківщини Лессінга, задихалася під вла­дою безлічі дрібних тиранів.

Автор стверджував в “Емілії Галотті” демократичну ідею про те, що піднесені, героїчні почуття приховані у грудях кожної звичайної, простої людини, і потрібні лише відповідні обставини, щоб вони спалахнули яскравим полум’ям. Одоардо Га­лотті й Емілія, звичайна бюргерська дівчина, не позбавлена слабкостей, стають у хвилину фатального іспиту героями.

Фабула трагедії. Принц гвастальский обрав черговою жертвою свого невтрим­ного сластолюбства красуню Емілію Галотті. Але вона – дочка гордого полковни­ка Одоардо Галотті, який нехтував двір і князівські почесті: залякати, підкупити його було неможливо. До того ж Емілія повинна стати дружиною настільки ж гор­дого і шляхетного графа Аппіані. Перешкоди, здавалося б, нездоланні.

Але для можновладного князя перешкод не існувало. За порадою Марінеллі принц свідомо пішов на підступне лиходійство. Наймані убивці нападають на карету графа Аппіані, у якій він віз до вінця свою наречену. Графа убито, Емі­лію ж доставлена до заміського палацу принца під приводом надання їй першої допомоги. Почувши про те, що трапилося, Одоардо Галотті поспішає до палацу принца, щоб негайно відвезти свою дочку з гнізда князівської розпусти, і там він з жахом довідався з вуст залишеної коханки принца, графині Орсіни, про справжнє підгрунтя кривавого злочину. Одоардо вимагав, щоб йому негайно ж повернули дочку. Але принц сказав йому, що не може відпустити Емілію, тому що слідство ще не закінчене. Подібно до батька Віргінії, Одоардо Галотті зако­лов, свою дочку, за її прохання щоб її не примусили, не спокусили стати фаво­риткою принца.

Жанр твору Деякі критики називали твір Г. Е. Лессінга “Емілія Галотті” дра­мою, але, за визначенням самого автора, це трагедія у п’яти діях.

Трагедія – це зображення непримиренних життєвих конфліктів, що прихову­ють у собі катастрофічні наслідки.

У трагедії Лессінга “Емілія Галотті” таким непримиренним конфліктом став со­ціально-політичний – між людьми правлячої верхівки та їхніми підданими, досить заможними, але високоморальними людьми.

Тема твору: зображення життя Італії XVIII ст., яка, як і Німеччина того часу, страждала від влади дрібних тиранів.

Ідея твору: засудження княжого деспотизму, феодальної сваволі; возвеличення героїзму, високої моральності, великої громадянської мужності та честі.

Проблематика:

1) соціально-політичні проблеми;

2) феодальної сваволі;

3) морально-етичні проблеми;

4) проблема жіночої долі;

5) проблема свободи вибору;

6) проблема вірності (коханню, слову);

7) проблема моральності;

8) проблема підлабузництва;

9) проблема кохання;

10) проблема віри та ін.

Конфлікт. В основі трагедії лежав соціально-політичний конфлікт, який мав широкий суспільний характер.

Композиція твору.

Зав’язка. Зустріч принца з Емілією Галотті.

Розвиток подій. Принц постійно думав про те, як заволодіти Емілією і зробити її своєю фавориткою. Йому допомагав у розв’язанні цього питання його камергер. Родина Галотті готувалися до весілля Емілії і графа Аппіані.

Кульмінація. Напад на карету, в якій знаходилися граф Аппіані та Емілія Галот­ті, які повинні були одружитися з хвилину на хвилину. Вбивство графа Аппіані і викрадення Емілії.

Розв’язка. Одоардо, батько Емілії, вбивав свою доньку, щоб вона не стала фаво­риткою принца.

Образи твору.

Основними образами були Емілія Галотті, принц Хетторе Гонзага, камергер принца Марінеллі, батько Емілії – Одоардо.

Емілія Галотті.

Героїня Лессінга з’явилася на сцені як звичайна дівчина. Вона набожна, скромна і сором’язлива, дуже гарна. Ось як сказав про неї художник Конті: “…Величайшим счастьем моей жизни было то, что Эмилия Галотти позировала мне. Эта голова, это лицо, этот лоб, глаза, нос, рот, подбородок, шея, грудь, стан, все ее сложение стали для меня с тех пор единственным предметом изучения женской красоты…” (Лессинг Г. Э. Драмы. Басни в прозе. – М., Художественная литература, 1972, с. 214).

А ось як сказав принц Гонзаго: “Любая цена за тебя будет еще слишком низкой… О, дивное создание искусства, неужели я действительно обладаю тобой? Кому бы ты ни принадлежала, ты – еще более дивное творение природы!.. Все, что вы хотите за нее, добрая мать! Все, что хочешь и ты, старый ворчун! Только требуйте! Только требуйте! Лучше всего было бы купить тебя, волшебница, у тебя же самой!.. Эти гла­за, полные прелести и скромности! Эти уста! А когда они открываются, чтобы гово­рить!.. А когда они улыбаются! О, эти уста!., (там же, с. 216 – 2 XVII.), “Ни компли­ментами, ни клятвами не мог я вырвать у нее хотя бы слово. Немая и дрожащая, с опущенной головой стояла она, словно преступница, что слушает свой смертный приговор. И меня заразил ее страх, я задрожал и кончил тем, что просил о прощении. Я едва осмелюсь снова заговорить с ней” (там же, с. 242).

Це говорив про те, що Емілія Галотті не вихвалялась своєю красою, вона проста і непідкупна, сильна, але в той же час і слабка.

Емілія, з точки зору Лессінга, було ідеальним трагічним образом тому, що вона без вини винувата, її трагічна вина в тому, що мимоволі піддалася чарам придвор­ного життя. На придворному балу на неї звернув увагу сам принц Гонзаго. Емілія теж відчула потяг до нього, але вона наречена графа Аппіані і хотіла зберегти йому вірність. Привезена до князівського палацу, вона внутрішньо переродилася. Усі си­ли її незіпсованої натури повстали проти насилля. Однак, боячись як-небудь про­явити слабкість і піддатися залицянням принца, Емілія попросила батька допомогти їй розв’язати цей конфлікт духу і плоті.

Звичайність Емілії мала принциповий характер. Вона служили тому, щоб демо­кратична публіка прониклася довірою до неї, побачила в ній людину свого середо­вища, свого психічного складу.

Принц Хетторе Гонзаго.

В особі принца Лессінг з малював узагальнений образ боязливого, жорстокого і сла­столюбного німецького деспота своєї епохи. Двір абсолютного монарха XVIII ст. пока­заний як гніздо розпусти, таємних і явних злочинів, придворного догідництва, де в жер­тву примхи і насолодам приносяться людські права, нестатки і саме життя підданих.

Кращі люди (Одоардо, граф Аппіані) намагалися триматися подалі від двору. “Емілія Галотті” – перша драма революційного німецького театру, у якій Лессінг відкрито поклав провину за здійснений злочин на самий політичний режим абсо­лютизму XVIII століття, а не на окремих злочинців, що випадково потрапили на престол. Як художник – реаліст, він не наслідував шаблону класицистів, що зобра­жували “дурних монархів” виплодками пекла, які упивалися картинністю зла. Його принц сам по собі – людина звичайна, навіть не позбавлена деяких привабливих рис. Він був щедрим, любив мистецтво, просто спілкування з художниками, ціну­вав в людях чесність і незалежність, з повагою відзивався про старого Галотті і графа Аппіані, хоча і знав, що вони йому “не друзі”. Любить при нагоді поговорити про “чисту любов” і чесноти. І нарешті, здатний був на каяття: загибель Емілії Га­лотті призвела його до жаху, і він “навіки” вигнав свого дурного порадника.

На відміну від французьких драматургів епохи класицизму і Вольтера, що теж вивели галерею монархів – тиранів і деспотів, Лессінг покладав відповідальність за злочини самодержавної влади не на “злу волю” і особисті недоліки окремих її представників, а на самий політичний режим абсолютизму, при якому вищим зако­ном держави є примха монарха. Його принц – не ходульний лиходій, але звичайна, рядова людина, розбещена владою, вихованням, політичним догідництвом придво­рних, думаючий тільки про задоволення своїх примх.

Не будь Гонзаго принцем, чи навряд він став би злочинцем. Але він принц, він вірив, що будь-яка його примха рівнозначна вищому закону, що піддягала вико­нанню. І ця необмежена влада перетворила його в чудовисько. Його слабості пере­росли у вади, у непідсудні злодіяння. Майже з такою ж художньою, реалістичною переконливістю Лессінгом виписані інші дійові особи трагедії.

Одоардо Галотті.

Носієм героїчного начала був у трагедії Одоардо Галотті. Він людяний, ніжно люблячі батьки, хоробрий (“Знаю и отца ее, он мне отнюдь не друг. Он сильнее всех противился моим притязаниям на Сабьонетту. Старый воин. Горд и груб, а впрочем, добр и честен!” ), але у трагічній ситуації принциповість гро­мадянина одержала верх над батьківськими почуттями.

У сучасного читача і глядача, природно, виникло питання, чому Одоардо Галот­ті заносів кинджал на Емілію, а не на принца. Немає потреби бачити в ньому “лоя­льного вірнопідданого”, нездатного підняти руку на “законного государя”. “Вы, может быть, ждете, что я обращу эту сталь против самого себя, чтобы завершить мое деяние финалом из пошлой трагедии? Вы ошибаетесь. Вот! (Бросает кинжал к ногам принца.) Вот он лежит, кровавый свидетель моего преступления! Я пойду и сам отдамся в руки тюремщиков. Я иду и ожидаю вас как моего судью… А потом там… буду ждать вас пред лицом судии, который будет судить всех нас!” .

Адже і прообраз Одоардо, плебей Люций Вергілій, заніс кинджал не на Аппія Клавдія, а на свою дочку, як би бажаючи цим сказати, що врятуватися від безчестя, не зламавши влади патриціїв, можна тільки ціною смерті. Але саме це безмовне об­винувачення і надихнуло римських плебеїв на переможне повстання.

Таким же закликом закінчив і Лессінг свою трагедію, свою “бюргерську Віргі­нію”, як про неї відгукнувся. Він усвідомлював, звичайно, що на його батьківщині цей заклик поки не приведе до яких-небудь політичних наслідків. Але разом з тим усе-таки вірив, що в надрах народу, у надрах бюргерських класів зріє воля до опору сваволі князів і знаті, як вірив і в морально-виховне значення мистецтва.

Марінеллі.

В особі фаворита Марінеллі Лессінг затаврував князівський фаворитизм одну з вад тодішнього німецького громадського життя. Він показав, що незримі нитки зв’язують князівські палаци зі зграями розбійників і найманих убивць.

Це хитрий і пронирливий чоловік, що хотів вислужитися перед своїм господарем, він вмів добре брехати і знаходити вихід із будь-якого становища заради принца.

Отже, Лессінг прагнув показати образи Одоардо й Емілії не статично, а в психо­логічному розвитку, що відбувалося під впливом зовнішніх подій.

Це дозволило драматургу дати більш багате, порівняно з іншими представника­ми буржуазно-просвітньої драми, зображення внутрішнього світу героїв. Також він вміло розкрив мотиви вчинків героїв, що приведе до тих чи інших наслідків. Це відбувалися через ті чи інші дії героїв.

Читаючи цю трагедію, можна побачити велику кількість проблем тогочасного суспільства, яких торкнувся автор. Це допомагає краще зрозуміти, що драматург хотів показати своїм твором.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“ЕМІЛІЯ ГАЛОТТІ” Г. Е. ЛЕССІНГА – ПРОТЕСТ ПРОТИ НАСИЛЛЯ ЛЮДИНИ НАД ЛЮДИНОЮ, ПРОТИ ТИРАНІЇ ЖОРСТОКИХ КНЯЗІВ

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links