“Щоденник” О. Довженко – документ доби
Добре, учителю, ти небокраї підняв нам людського стремління,
Добре, що ти нас на крила узяв у довір’ї своєму,
Добре, що ти нас збентежив красою великого серця,
Добре, що ти в наші руки поклав несподівано Землю…
М. Вінграновський
Письменницькі щоденники – це особливий і своєрідний жанр літератури, в якому перед читачем розкривається неординарна особистість митця, його потаємні думки, творчі задуми, переживання, окремі епізоди його біографії.
Олександр Довженко – єдиний митець, який за умов тоталітарної доби здобув
“Україна в огні” та “Щоденник” Олександра Довженка розкрили перед читачем усю глибину страждання великого митця в період найтяжчих для України випробувань. Слова письменника про “землю-полонянку”, “одвічну мою полонянку”, “невдашну нашу історію” відображають
Ми не можемо повністю познайомитися з текстом “Щоденника” нашого українського кіномитця, оскільки він перебуває у московському архіві і був закритий навіть для науковців до 2004 року. Та сподіваємося, що тепер читач зможе з ним ознайомитися вповні.
Чому ж і досі записи Олександра Довженка такі небезпечні для офіційної влади, чому ми не можемо їх читати вільно? А тому що “Щоденник” – страшний документ часу, коли митець весь час змушений був озиратися: чи не сказав я нічого зайвого? Згадаймо, наприклад, як уже під час творчого злету Довженко зазнає нищівного розгрому, як 31 січня 1944 року відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: “Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка “Україна в огні”. На це засідання було запрошено автора, який почув про себе, що він “куркульський підспівувач”, “відвертий націоналіст” і під нього залишиться “мокре місце”. І, нарешті, висновок: “України в огні” – платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу”. Митець писав у той час: “Господи, пошли мені сили!”. Залишається дивуватися й радіти, що митця тоді не розстріляли, як багатьох інших, чиє сприйняття дійсності йшло у розріз з офіційною доктриною. Та гідність його намагалися принизити, його було позбавлено внутрішньої рівноваги, і майже все життя письменник не міг повернутися в Україну.
У записах щоденника ми бачимо також глибоку оцінку Другої світової війни: “На українських ланах і селах в огні і полум’ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива.” Цей запис було зроблено 5 квітня 1942 року, а через десять днів письменник записав: “Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України! Нема!” Митець з притаманною йому прозорливістю може не тільки емоційно співпереживати долі своєї країни, але й усвідомлювати чітко політичну ситуацію в країні, глибоко її аналізувати.
У творчості Олександрові Довженку не судилося бути вповні вільним, бо цього не дозволила йому епоха тоталітаризму, а у своєму “Щоденнику” він міг компенсувати недостатність свободи слова, вилити наболіле зі своєї чутливої душі.
“Щоденник” Олександра Довженка – це справжнє одкровення мислячої людини, яка не могла не бачити, яка правда приховується за лакованими брехливими гаслами. Ось кілька цитат з твору: “Багата держава, яку утворюють бідні люди, – абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності і обдертості своїх громадян”; “Будуть мстить українському народу слідчі з трибуналами, будуть мстить всьому народу. Уже мстять”; “Я не хочу жити краще свого народу, я не можу і не хочу жити і бачити нищення, кохання мого народу”.
Письменник розуміє виняткову роль митця у складній українській дійсності, але й відчуває, що говорити правду в умовах тотального гноблення думки неможливо. Тому він пише в щоденнику: “Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне те, що прекрасне”.
І справжнім болем сповнені такі рядки, які вражають читача глибиною страждання й пригніченості митця: “Сьогодні роковини моєї смерті.
Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене.
Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла”.
Але митця не могли зламати брехня, наклепи та трибунали, він мусив жити й творити задля свого народу, він розумів це і у 1945 році написав: “…Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник і йому н служу, а не кон’юнктурним намісникам України моєї та її лизоблюдам і гайдукам п’яненьким. Мистецтво моє – мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту. Буду, кочу жити добром і любов’ю до людства”.
Можна ще довго мандрувати сторінками “Щоденника” Олександра Довженка, але ми зрозуміли одне і, як мені здається, найголовніше: митця не може знищити тиск зовні, тому що сила й правда мистецтва вічні, і історія повернула нам Довженка в усій його правдивості.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)